Читати книгу - "На лезі клинка"

Ми їх, нахуй, уколошкали!

— Ти нас самих ледве не уколошкав, йолопе! — закричав Тридуба.

— Чого?

— Хіба ти забув про блядський сигнал?

— Мені здалося, що я чув, як ти закричав!

— Чорта з два!

— Хіба? — перепитав Доу, неабияк здивований. — А який взагалі був сигнал?

Тридуба зітхнув і обхопив голову руками.

Форлі досі не зводив очей зі свого меча.

— Я одного вбив! — повторив він.

Тепер, коли битва скінчилась, Сечовий міхур Шукача уже був готовий луснути, тож він розвернувся і взявся сцяти на дерево.

— Ми їх положили! — заволав Тул, плескаючи його по спині.

— Обережно! — крикнув Шукач, коли струмінь сечі обмочив йому ногу. Всі над цим добряче посміялись. Навіть Мовчун легенько реготнув.

Тул потермосив Тридуба за плече.

— Ми їх убили, отамане!

— Цих ми убили, так, — похмуро промовив він, — але буде ще купа інших. Їх тисячі. Крім того, вони не залишаться надовго тут, за горами. Рано чи пізно вони вирушать на Південь. Можливо, влітку, коли на перевалах підсохне, а може, пізніше. Але це станеться скоро.

Шукач поглянув на них — всім стало незатишно після цієї короткої промови. Радість перемоги швидко згасла. Як завжди. Він подивився на мертвих плоскоголових, які лежали на землі побиті та закривавлені, розпластані та скорчені, їхня перемога тепер здавалася краплею в морі.

— Може, нам треба спробувати повідомити їх, Тридубе? — запитав він. — Спробувати когось попередити?

— Ага, — Тридуба сумно всміхнувся. — Тільки кого?

Шлях справжнього кохання

ещасний Джезаль брів через сірий Аґріонт із фехтувальними клинками у руках: позіхав, спотикався і бурчав, досі знесилений після вчорашньої пробіжки, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Поки він плентався на свій щоденний курс знущань під керівництвом лорд-маршала Варуза, на вулицях не було ні душі. Окрім випадкового щебету якоїсь ранньої пташки десь на даху і втомленого, вимушеного шаркання його чобіт, повсюди панувала безгомінь. Усі навколо спали. Так і мало бути в таку рань. А він — тим паче заслужив на сон.

Джезаль потягнув свої зболені ноги крізь арку, до тунелю. Сонце ледь-ледь викотилося на обрій, і внутрішній двір попереду потопав у густих тінях. Вдивившись у вранішню сутінь, він розгледів Варуза, котрий уже чекав на нього, сидячи за столом. От дідько! Він сподівався хоч раз прийти першим. Цей старий виродок взагалі колись спить?

— Лорд-маршал! — вигукнув Джезаль, переходячи на млявий біг.

— Ні. Не сьогодні.

По спині Джезаля забігали мурашки. Цей голос не належав його вчителю з фехтування, але був він до болю знайомим.

— Цього ранку маршал Варуз зайнятий важливішими справами.

У темряві за столом сидів і усміхався своєю бридкою щербатою усмішкою інквізитор Ґлокта. Джезаля пересмикнуло від огиди. Це було аж ніяк не те, що хотілось би бачити з самого ранку.

Він сповільнив ходу і неохоче підійшов до столу.

— Ти, безумовно, зрадієш, коли дізнаєшся, що сьогодні не буде ні пробіжки, ні плавання, ні балансування на колоді, ні вправлянь із важкою палицею, — сказав каліка. — Тобі навіть це не знадобиться. — Глокта вказав палицею на Джезалеві клинки для фехтування. — Ми просто трохи побалакаємо. От і все.

Думка про п'ять годин знущання з Варузом раптом здалася дуже привабливою, але Джезаль не збирався виявляти своє незадоволення. Він із лунким брязкотом кинув клинки на стіл і тупо опустився на інший стілець, в той час як Глокта розглядав його із сутіні. Джезаль хотів було поглядом у відповідь довести свою вищість, але ця спроба виявилася невдалою. Він кілька секунд споглядав його змучене обличчя, його беззубу посмішку, його запалі, гарячково виблискуючі очі, а тоді враз зацікавився стільницею.

— Отже, скажи мені, капітане, чому ти зайнявся фехтуванням?

Гра, значить. Закрита партія у карти між двома гравцями. І все, що буде сказано, звичайно, дійде до Варуза. Джезалю треба грати обережно, не світити карти і бути напоготові.

— Задля власної честі, задля честі моєї сім'ї, задля честі мого короля, — холодно відповів він. Нехай каліка спробує знайти, до чого причепитися у такій відповіді.

— О, виходить, ти страждаєш на благо свого народу. Який зразковий громадянин! Яка самовідданість! Який взірець для усіх нас! — Глокта пирхнув. — Я тебе прошу! Якщо вже брешеш, то принаймні вибирай брехню, у яку віриш сам. Така відповідь — образа для нас обох.

Як сміє цей беззубий стариган говорити з ним таким тоном! Ноги Джезаля сіпнулись: він уже хотів було підвестись і піти, наплювавши на Варуза і його потворного лакея. Але коли він уперся у підлокітники крісла, щоб встати, його очі зустрілись з очима каліки. Глокта всміхався до нього глузливою посмішкою. Піти неначе означало здатися. А й справді, чому він зайнявся фехтуванням?

— Мій батько хотів, щоб я фехтував.

— Так-так. Моє серце розривається від співчуття. Вірний син, пов'язаний глибоким почуттям обов'язку, змушений реалізовувати мрії свого батька. Ця байка стара, як світ. Вона наче те старе зручне крісло, в якому всі ми любимо сидіти. Кажи їм те, що вони хочуть чути, так? Ця відповідь вже краща, але вона така ж далека від істини, як і попередня.

— То, може, ви самі й відповісте? — огризнувся роздратований Джезаль. — Якщо так багато про це знаєте!

— Гаразд, я відповім. Чоловіки не фехтують заради короля, задля своїх сімей чи, випереджу тебе, задля того, щоб бути у добрій фізичній формі. Вони фехтують заради визнання, заради слави. Вони фехтують заради власного успіху. Вони фехтують заради себе. Чи мені про це не знати?!

— Чи вам про це не знати? — Джезаль пирхнув. — Не схоже, щоб у вашому випадку із цього щось путнє вийшло.

Він враз пошкодував про сказане. Клятий язик уже не вперш втягував його у халепу.

Проте Глокта лише вкотре розплився в огидній посмішці.

— Виходило доволі путнє, поки я не потрапив у в'язницю Імператора. А яке твоє виправдання, брехуне?

Джезалю не подобалось, куди повертала ця розмова. Він надто звик до легких виграшів за картяним столом і слабких гравців. Його навички притупилися. Краще спасувати, поки не вивчив нового суперника. Він міцно зціпив зуби і промовчав.

— Звісно, щоб перемогти у Турнірі, треба важко працювати. Бачив би ти, як старався наш спільний знайомий Коллем Вест. Він місяцями надривався і намотував кола,