Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

мала й іншу, не менш вагому причину — вигляд і математичні закономірності фігур, що прикрашали поверхню тіари. Візерунки навівали думки про давні таємниці й неосяжні безодні часу і простору, про безтурботно-спокійну гладінь океанів, але дивне їх поєднання справляло майже лиховісне враження. Були серед цих зображень злостиві гротескні потвори — напівриби, напівземноводні, — які пробуджували магнетично захопливі і водночас тривожні псевдоспогади, наче вони зверталися до образів із самих глибин клітин і тканин з найдавнішими, первісними функціями. Часом мені навіть здавалося, що кожна рисочка цих бридких рибо-жаб є довершеною квінтесенцією незбагненного і нелюдського зла.

Різко контрастувала із виглядом тіари історія її появи в музеї; міс Тілтон описала усе коротко і прозаїчно: 1873 року її як заставу за мізерну суму лишив у ломбарді на Стейт-стріт якийсь інсмутський п’яничка-матрос, убитий пізніше під час бійки. Товариство придбало її безпосередньо у власника ломбарду, після чого вона зайняла у музеї місце, гідне її неперевершеної краси. Вважалося, що вона походить зі східної Індії або Індокитаю, хоча така оцінка носила відверто умовний характер.

Сама міс Тілтон ретельно проаналізувала всі можливі гіпотези щодо походження тіари та її появи в Новій Англії і схилялася до думки, що прикраса була частиною екзотичного піратського скарбу, свого часу знайденого старим капітаном Обедом Маршем. Ця думка знайшла своє підтвердження в тому, що одразу після того, як тіару виставили для огляду, від родини Маршів почали надходити пропозиції продати її за чималі гроші, і вони й до сьогодні не полишають наміру викупити цю коштовність, але Товариство на такі пропозиції незмінно відповідає відмовою.

Проводжаючи мене до дверей музею, добра дама сказала, що теорія про «піратське» походження статків Марша особливо популярна серед місцевої інтелігенції. Її особисте ставлення до похмурого Інсмута — в якому вона, до речі, ніколи не була — полягає у цілковитій зневазі до громади, рівень культурного розвитку якої постійно падає; ще вона повідомила, що чутки про поклоніння городян дияволу частково виправдані — там і нині існує якийсь культ, що набув поширення і навіть підім’яв під себе усі традиційні церкви.

Називається ця секта, як сказала кураторка музею, «Езотеричний орден Дагона»; вона є таємним псевдоязичницьким культом, що століття тому потрапив сюди зі Сходу, коли рибний промисел в Інсмуті був на межі зникнення. Таку незвичайну живучість секти в середовищі простих людей жінка схильна пояснювати тим, що з її появою пов’язують відродження рибальства, коли моряки почали повертатись додому з хорошим уловом. Доволі швидко секта посіла у місті домінуюче становище, цілком витіснивши Вільних франкмасонів і обравши своєю резиденцією старе приміщення Масонської ложі на Нью-Черч-Ґрін.

Для побожної міс Тілтон цього було цілком достатньо, аби сторонитися давнього міста, що стало осередком занепаду й запустіння, для мене ж це стало додатковою причиною відвідати його. До кола моїх інтересів, що охоплювало архітектуру й історію, тепер додався ще й нестримний потяг до вивчення антропології, і я ніяк не міг заснути у тісній кімнатці, з нетерпінням чекаючи світанку.

II

Незадовго до десятої ранку я з валізою в руках уже чекав на автобус до Інсмута біля аптеки Геммонда на старій ринковій площі. З наближенням потрібного мені часу гультяї потяглися до інших місць, як‑от до закладу «Чудовий Обід» по інший бік площі — вочевидь, касир не перебільшував неприязнь місцевих жителів як до Інсмута, так і до його мешканців. За мить я помітив невеликий старезний автобус брудно-сірого кольору, що продеренчав по Стейт-стріт, розвернувся, підкотив до узбіччя і зупинився поруч зі мною. Я одразу здогадався, що мені потрібен саме цей автобус, і мій здогад невдовзі підтвердила табличка з напівстертим написом на вітровому склі: «Аркгем — Інсмут — Ньюб. порт».

У салоні було тільки троє пасажирів — смагляві зачухані чоловіки із похмурими обличчями і якийсь юнак, — коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього і мовчки, якось скрадливо рушили по Стейт-стріт. Водій теж вийшов з кабіни, і я спостерігав, як він через площу ішов до аптеки, вочевидь щось купити. Мабуть, це і був Джо Сарджент, про якого розповідав касир; я навіть не встиг іще розгледіти рис його обличчя, як мене затопила хвиля неприязні й огиди, незбагненна і нестримна. Раптом видалося цілком природним, що місцеві мешканці уникають їздити автобусом, власником і водієм якого є цей чоловік, і взагалі намагаються якомога рідше відвідувати місця, де живе він і йому подібні.

Коли водій вийшов з аптеки, я придивився до нього пильніше, намагаючись зрозуміти причину настільки сильного враження. Він був худорлявий, сутулий, зростом футів шість, вбраний у благенький синій костюм і потерту сіру кепку для гольфу. Виглядав він років на тридцять п’ять, але якщо не придивлятися до тупуватого невиразного обличчя, дивні глибокі складки на шиї робили його старішим. Він мав вузьку голову, вирячкуваті водянисто-голубі очі, які, здавалося, ніколи не кліпали, плаский ніс, скошені лоб і підборіддя і на диво нерозвинені вуха. Верхня товста губа і сіруваті щоки, поцятковані великими порами, не мали майже ніякої рослинності, за винятком ріденьких рудуватих волосин, які кучерявились куцими віхтиками; в окремих же місцях шкіра здавалась напрочуд дивною, шерехатою і облізлою, наче після якоїсь хвороби. Руки були великі, жилаві, з сіткою вен незвичайного сіро-блакитного відтінку. Пальці ж здавалися непропорційно короткими порівняно з руками і наче одразу вростали нігтями у широкі долоні. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу на його незграбну ходу, а ще — на надміру великі ступні. Що довше я придивлявся, то більше чудувався, як він знаходить взуття потрібного розміру.

На додачу до всього, і сам він мав якийсь неохайний вигляд, чим ще більше посилював неприязнь до себе. Вочевидь, він працював або мешкав десь неподалік риболовецьких доків — надто вже характерно від нього тхнуло. Я не міг навздогад сказати, яка саме кров змішалася в його жилах, недоладність його зовнішності не мала ознак азійського, полінезійського, левантійського або негроїдного походження, і попри це я розумів тепер, чому люди вважали його чужинцем. Хоча, як на мене, у цьому випадку можна було говорити радше про біологічне виродження, аніж про чужинське коріння.

Мені стало прикро, коли з’ясувалося, що інших пасажирів у автобусі не буде — зовсім не хотілося їхати одному з таким водієм. Однак, коли надійшов час відправлення, я мусив подолати свої сумніви і пройшов за водієм до салону, тицьнувши йому однодоларову купюру і буркнувши одне лиш слово — «Інсмут». Він простягнув сорок центів решти і кинув на мене зацікавлений погляд, але не мовив ані слова. Я вибрав собі місце подалі від водія, але по той самий бік, де сидів і він — під час подорожі хотілося бачити узбережжя.

Нарешті ветхий автобус стрепенувся і у хмарах вихлопних газів з гуркотом рушив бруківкою повз старі цегляні будинки Стейт-стріт. Придивляючись до людей на хідниках, я, здалося, помітив у них дивну нехіть дивитися на автобус, або, точніше, бажання удавати, що вони його не бачать. Невдовзі ми повернули ліворуч на Гай-стріт, і дорога стала рівнішою, тож наш автобус жваво котив повз величні садиби ранньої республіканської доби і ще давніші колоніальні фермерські будинки. Далі ми проминули Ловер Ґрін і Паркер Рівер, поки зрештою не поїхали нескінченним одноманітним узбережжям.

День був доволі теплим і сонячним, однак піщаний, подекуди