Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— Просто зробіть так, щоб завод знову запрацював! — кричав терорист. — Інакше ми почнемо вбивати по одному заручнику кожні 10 хвилин!

Чиновник був наляканий. Але намагався виглядати зібраним, відповідаючи:

——— Я не зможу цього зробити! Рішення щодо закриття приймав не я. Але я можу дати вам готівку. Скільки вам потрібно?

Тоді терорист став ще більш розлюченим. Його обличчя перекосилося від люті, а рука стиснула пістолет так сильно, що механічні пальці біля курка побіліли, видаючи ледь чутний скрип кібернетичних суглобів. Його очі блищали у тьмяному неоновому світлі, відображаючи відчай та злість. Простір навколо нього так і наповнювався напругою.

——— Нам робота потрібна! — викрикнув він.

І його голос прорізав задушливу тишу приміщення, сповненого мерехтінням голограм і дронів-охоронців. 

——— Нам сім'ї немає, чим годувати! І все через ці ваші андроїди! Через цей штучний інтелект, який вліз всюди, де тільки можна!

Підсвічені голографічні дисплеї знову засвітилися, але ніхто не звертав на них уваги. Чиновник виглядав безпомічним. Все складалося не найкращим чином…

——— Я чудово вас розумію, — почав він, але його голос, сповнений офіційної стриманості, звучав так, ніби ситуація вже давно вийшла з-під контролю.

——— Та нічого ти не розумієш! — викрикнув у відповідь терорист.

Його очі засяяли червоним, і в напівтемряві торгового центру це здавалося неприродним. Злість у його голосі була настільки відчайдушною, що повітря в приміщенні, насичене запахом техногенного мастила та озону, здавалося ще важчим. Він різко обернувся, і лазерний приціл на пістолеті блиснув, націлившись на одну з заручниць — Аліну.

——— Її кров буде на твоїй совісті!

Богдан, сидячи осторонь, відчув, як його серце завмерло. Тіло Аліни, її тендітна постать, було єдиним, що мало тоді для нього значення. Все інше здавалося безглуздим на тлі того, що могло статися з нею.

Але пролунав постріл… Звук ударив по простору, немов розряд блискавки, і Аліна впала на підлогу. Далі все відбувалось, немов у тумані. Система аварійного освітлення вимкнулася. Неон замерехтів. Відлуння пострілу відбивалося в його голові знову і знову ...

Все перетворилося на страшний сон, від якого неможливо прокинутися. Постійний звук пострілу лунав в його думках, навіть тоді, коли він лежав у своїй кімнаті, дивлячись на стелю. Час від часу перед ним з'являлася Ніка. Її присутність заспокоювала його…

Одного разу коли вона прийшла, він, наче в маренні, обійняв її. Від дотику до неї все в голові нарешті стихло. З'явилося відчуття полегшення, ніби він нарешті знайшов свій прихисток. З того моменту він почав чекати на неї. Крім Ніки, нікого більше не хотів бачити. Навіть Максим почав дратувати його своєю наполегливістю.

Максим постійно намагався втягнути Богдана в реальне життя, говорив про проблеми, але для Богдана це було неважливо. Він не слухав, що казав його друг. Усе, чого він хотів, — це опинитися якнайшвидше в грі разом з Нікою, зануритися в цифрову реальність, де він міг контролювати все і бути тим, ким він хотів. Але доволі часто він грав сам. Ніка не завжди була доступна — у неї не було стільки часу, скільки було в нього. Богдан провалювався у гру все глибше, годинами блукаючи віртуальними просторами, де ніщо не могло його турбувати.

Одного разу, встаючи після чергової нічної сесії, він зрозумів, що його холодильник повністю порожній. Відчувши гостру потребу в їжі, Богдан набрав батька і попросив трохи грошей. Батько погодився, але з однією умовою: передасть гроші особисто в руки.

Змусивши себе одягнутися, Богдан вийшов з квартири. У місті панувала звична атмосфера — неонові вивіски миготіли у вологому повітрі, дрони патрулювали вулиці, а андроїди безупинно працювали, виконуючи свої завдання. На щастя, на вулиці було тепло — електронні термодисплеї, вбудовані в будинки, показували комфортну температуру. Місто жило своє життя…

Олександр, його батько, чекав на нього в одному з кафе під літніми шатрами. Кафе було оточене голографічними панелями, що показували рекламні ролики нових моделей андроїдів та віртуальних ігор. Богдан нерішуче наблизився…

——— Як ти взагалі? — спитав Олександр Володимирович, простягнувши руку синові.

——— Та наче все добре, — знизав плечима Богдан.

Його голос був глухим, позбавленим емоцій, наче він говорив не сам за себе, а від імені когось іншого. Усередині нього панувала буря, але він вперто не дозволяв їй вирватися назовні. Його очі, здавалося, вже не бачили реальності, що оточувала його, наче він просто існував на межі між світами.

——— А от я в цьому невпевнений, — відповів Олександр, зітхнувши з важким серцем.

Його очі, пронизливо вдивляючись у сина, без упину оглядали кожну деталь: виснажене тіло, бліде обличчя, запалі щоки, темні кола під очима. Олександр бачив набагато більше, ніж його син міг би уявити. За зовнішнім виглядом Богдана він відчував глибоку внутрішню втому та відчай, що так повільно, але нестримно руйнували його сина. Він хотів вирвати Богдана з цього порожнього, холодного світу, який поступово поглинав його.

Зітхнувши ще раз, Олександр Володимирович замовив велику піцу. Намагався знайти привід продовжити розмову. Погляд знову ковзнув по сину — йому було боляче бачити, як Богдан поступово віддаляється від реального світу.

——— Я намагався до тебе додзвонитися, — почав він, намагаючись зберігати спокійний тон, — але чомусь кожного разу на дзвінок відповідає Ніка. 

——— Так, вона доволі часто приходить до мене: щось готує, прибирає. Іноді ми просто граємо разом або дивимося якийсь старий фільм, — відповів Богдан.

——— Це називається дружина, — посміхнувся тоді Олександр Володимирович.

Богдан застиг. Його очі на мить розширилися від здивування. Мозок ніяк не міг одразу обробити цю думку. 

Вони мовчали, навіть коли піца з'явилася на столі. Ніхто не міг знайти потрібних слів. Спогади про минуле, про те, що було до його занурення у віртуальний світ, почали накочувати на Богдана важкими хвилями. Олександр зітхнув, помітивши це, і, через деякий час, почав говорити першим: