Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— Не хочу вас розчаровувати, — сказала вона, повертаючись, — але все, що пов’язане з дронами, цього року переходить в автоматичний режим. Тож у вас нічого не вийде.

Максим, чий гнів тільки-но почав згасати, знову відчув, що його терпіння от-от закінчиться. Обличчя перекосило від роздратування.

——— Знову ти все псуєш! — крикнув він.

Ніка аж здригнулася. Її очі блиснули, і, здавалося, що кожне слово виходило з неї не просто так — воно було породжене роками накопиченого болю і безсилля. Її постава, завжди така впевнена й контрольована, раптом зламалася, оголивши справжні емоції.

——— Ти ще скажи, що це я винна в тому, що з кожним роком все менше і менше роботи, куди беруть людей! — вигукнула вона. — Я, може, взагалі мрію жити в 15-му сторіччі!

У тиші, яка настала після її вибуху, здавалося, що навіть неонові ліхтарі на мосту на мить погасли. Темрява ночі наче поглинала увесь простір навколо. Світ навколо них здавався величезним і жорстоким, а вони — маленькі пішаки на фоні технологій, що невпинно поглинали їхнє майбутнє.

Погляд Ніки спрямовувався у саму темряву, наче вона намагалася втекти від власних слів, але тінь від мосту й вогні міста були наче кліткою. Вона мовчки стиснула поручні. Її спина, хоч і виглядала рівною, несла на собі тягар, якого ніхто не бачив.

Богдан, який до цього сидів мовчки, раптом видав сміх. Він не був веселим, радше сумним, з відтінком втоми, що накопичилась за довгий день, наповнений невдачами.

——— А хороша все ж з нас компанія вийшла, — сказав він, витираючи піт із лоба. 

Його слова були легкі, але в них не вистачало тієї впевненості, яку він намагався показати. Ніка, навіть не повертаючись до них, холодно і відсторонено відповіла:

——— Я вам не друг. Я просто спілкуюсь з вами, поки ти зустрічаєшся з моєю сестрою. Нічого більшого.

——— До речі, щодо цього…

Максим, який зазвичай легко відчував атмосферу, цього разу не був ні в чому впевнений. Він перевів погляд на Богдана, але потім вирішив не продовжувати розмову. Вони просто сиділи мовчки, дозволяючи нічній прохолоді огортати їх.

Ніка, не витримавши цієї тиші, раптом поглянула в бік, немов щось помітила вдалині.

——— А ось і вона йде, — сказала вона, вказуючи рукою на темну фігуру вдалині.

Повернувши голови, хлопці побачили, що до них наближалася Аліна. Її постать, осяяна неоном, виглядала ідеальною, немов вирізаною з реклами: її чорне волосся блищало, а очі були сповнені впевненості, яка завжди заворожувала.

——— Я краще піду, — тихо додала Ніка, різко повертаючись. 

Її хода стала швидкою, і, не чекаючи відповіді, вона пішла геть. Максим вирішив піти за нею, залишивши Богдана й Аліну наодинці.

——— Як минув твій день, любий? — м'яко запитала Аліна, сівши поруч і взявши його за руку. 

——— Бувало й краще, — відповів Богдан, піднімаючи очі до неба.

Він вдивлявся в небо, шукаючи там спокій, зорі, але замість цього бачив лише холодні хмари штучного освітлення. Світло ліхтарів здавалося жорстким, неприродним. Йому хотілося втекти від цього неонового пекла, зануритися в справжнє нічне небо, але місто не давало йому такої можливості.

Раптом він відчув дотик — Аліна сіла йому на коліна, обхопивши руками його шию. Її теплі пальці легко ковзнули по його шкірі, а обличчя було так близько, що він міг відчувати її подих, який легенько торкався його щоки. Її впевненість, яку вона завжди носила, мов корону, була відчутна у всьому: у її рухах, у спокійному погляді. Вона була такою, як завжди — непорушна, сильна, красива. В її очах було щось невимовно захопливе.

Богдан дивився на неї. Його руки мимоволі обхопили її тіло, ніби його єдиним бажанням було не відпускати її. Він відчував її тепло, і це тепло різко контрастувало з тим холодом, що оселився всередині нього за останній час. Його обійми ставали все міцнішими, ніби він боявся, що вона зникне.

——— Гадаю, ти все ж мені подобаєшся, — прошепотів він, тихо, майже сором’язливо. 

Його голос був ледве чутним, але достатньо, щоб Аліна почула. Вона посміхнулася. Її усмішка була сповнена тієї ж безтурботної впевненості, яку вона випромінювала завжди.

——— Я знаю, — відповіла вона, трохи піднявши підборіддя. — Я всім подобаюсь. Мене неможливо не любити.

Її слова здавалися легкими, але в них було приховано щось більше, ніж просто кокетство. Аліна мала владу над ним, але його це ще більше зачаровувало. Вона здавалася для нього ідеалом, недосяжною вершиною, заради якої він готовий на все. Його перше кохання накрило його з головою, затьмаривши все інше. Він не міг думати ні про що інше, постійно був біля неї, наче зачарований. Кожен її погляд, кожен її дотик здавався йому незамінним. Він біг до неї щоразу, коли вона кликала, немов пес за своїм господарем.

Ніка тільки зітхала, спостерігаючи за цим. Вона називала його бовдуром, і хоч як не намагалася достукатися до нього, Богдан не слухав ні її, ні будь-кого іншого. Йому було байдуже, що про це думали всі навколо. Він був готовий сліпо йти за своєю пристрастю, не звертаючи уваги на попередження. Його кохання до Аліни стало настільки всепоглинаючим, що він забував про все інше.

Однак все закінчилося одним осіннім днем, коли йому виповнилося 25 років. Того дня місто було окутане в холодний вітер, і неон блимав тьмяніше, ніж зазвичай. Богдан і Аліна, нічого не підозрюючи, гуляли торговим центром, який був величезним технічним лабіринтом зі стінами, прикрашеними інтерактивними екранами, що рекламували нові моделі андроїдів. Люди, вічно заклопотані, снували вздовж рядів товарів, але спокій цього місця порушив гучний вибух. Почалася паніка. Терористи, озброєні до зубів і в масках, увірвалися всередину.

Богдан і Аліна опинилися серед заручників. Їх посадили разом із іншими на холодні підлоги першого поверху. Ліхтарі, які раніше привітно світили, тепер горіли мертвою яскравістю, від якої здавалося, що повітря стало важчим. Один із терористів, у масці, що приховувала обличчя, вів переговори з голограмою чиновника.