Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Під робочою зоною розміщувалась кімната, відведена під ряди стелажів з невсипущими магнітофонами, які записували радіообмін між землею та повітрям — для подальшого відтворення за потреби. Тут зберігали розмови з усіх робочих місць у диспетчерському залі. Старші диспетчери періодично уважно прослуховували деякі плівки. Якщо процедура була проведена з помилками, диспетчеру про це повідомляли; проте жоден диспетчер не знав наперед, коли саме його запис радіообміну візьмуть на аналіз. На дверях кімнати з магнітофонами висіло похмуре гумористичне нагадування: «Старший Брат слухає».

Ранок повільно минав.

Періодично з’являвся Перрі Янт. Він досі наглядав за обома місцями й затримувався достатньо надовго, щоб оціню­вати поточну ситуацію з повітряним рухом. Те, що він бачив, здається, задовольняло його, тож позаду Кіта він проводив менше часу, ніж з іншим диспетчером, у якого, начебто, виникало кілька проблем. До середини ранку щільність повітряного руху дещо ослабла; вона відновиться знову перед обідом. Близько 10:30 Кіт Бейкерсфелд помінявся місцями з Джорджем Воллесом. Стажист тепер опинився перед екраном індикатора, а Кіт спостерігав за ним. Зрештою він зрозумів, що немає сенсу втручатися; молодий Воллес доводив, що він достатньо компетентний та пильний. Кіт розслабився, наскільки йому дозволяли умови.

Він знав, що між десятою й одинадцятою мусить сходити в туалет. За останні місяці пережив кілька нападів шлункового грипу; тепер підозрював, що почався ще один. Кіт подав знак Перрі Янту та звернувся до нього.

Старший диспетчер кивнув.

— Джордж як, справляється?

— Як ветеран своєї справи, — сказав Кіт достатньо голосно, щоб Джордж почув.

— Я триматиму все під контролем, — сказав Перрі. — Можеш іти, Кіте.

— Дякую.

Кіт поставив підпис у реєстраційному журналі сектору та відзначив час, коли відійшов з робочого місця. Перрі нашкрябав свої ініціали в наступному стовпчику журналу, беручи відповідальність за Воллеса. За кілька хвилин, коли Кіт повернеться, вони цю процедуру повторять.

Коли Кіт Бейкерсфелд покинув диспетчерський зал, старший диспетчер вивчав екран індикатора, злегка стискаючи плече Джорджа Воллеса.

Вбиральня була поверхом вище; матове скло у вікнах пропускало трохи яскравого денного світла. Коли Кіт закінчив і освіжився водою, то підійшов до вікна й відчинив його. Він хотів знати, чи погода й досі така чудова, як і тоді, коли він прибув на роботу. Так і було.

З вікна на задньому фасаді будівлі він бачив — поза службовою зоною — зелені луги, дерева та польові квіти. Тепер було спекотніше. Навколо сонно дзижчали комахи.

Кіт стояв і видивлявся перед собою, усвідомлюючи, з якою нехіттю доведеться покинути це бадьоре сонячне проміння й повернутися до мороку диспетчерського залу. Він пригадав, що вже інколи мав подібні почуття — мабуть, аж надто часто; чесно кажучи, його більше турбувала не темрява того приміщення, а психічна напруга. Був час, коли він легко її переносив, якою б вона не була. Проте нині ситуація була саме такою, й часто Кітові доводилося свідомо змушувати себе дивитися їм в обличчя.

Доки Кіт Бейкерсфелд стояв біля вікна й розмірко­вував, реактивний «Боїнг-727» компанії «Норзвест Орієнт»126, що йшов маршрутом із Міннеаполіса-­Сент-Пола, наближався до Вашинґтона. Стюардеса на борту схилилася над літнім пасажиром. Його обличчя набуло попелястого відтінку; говорити він, здавалося, не може. Стюардеса подумала, що в нього стався або саме відбувався серцевий напад. Вона поспішила до кабіни екіпажу. За кілька секунд, діючи згідно з розпорядженнями командира, другий пілот «Норзвесту» попросив у Вашинґтонського ЦКПР дозволу на екстрену посадку, пріоритетно у Вашинґтонському національному аеропорту.

Кіт інколи застановлявся — як і зараз — над тим, скільки ще років зможе змушувати працювати свій виснажений мозок. Він обіймав посаду авіадиспетчера п’ятнадцять років. Зараз йому було тридцять вісім.

Найдепресивнішим було те, що в цій сфері ти міг висотати всі психологічні ресурси, постаріти вже в сорок п’ять-­п’ятдесят, але достойної пенсії все одно доведеться чекати ще десять-п’ятнадцять років. Для багатьох диспетчерів керування повітряним рухом ті останні роки витягувалися в один немислимо виснажливий шлях, до кінця якого дійти не вдавалося.

Кіт знав — як і багато інших авіадиспетчерів, — що негативний вплив на системи організму в тих, хто працює в авіадиспетчерській службі, медицина відзначала вже давно. Службові картотеки авіаційних медиків були переповнені медичними доказами. Історії хвороб, безпосередньо пов’язані з роботою авіадиспетчерів, включали гіпертонію, інфаркти, шлункові виразки, тахікардію, нервові зриви, а також багато дрібніших захворювань. Видатні незалежні медики підтверджували такі відкриття у своїх дослідженнях. Як один з них висловився: «Авіадиспетчер проводить нервові, безсонні години щоночі, розмірковуючи, як, заради всього святого, йому вдається не дати всім тим літакам зіткнутися один з одним. Він зміг не спричинитися до катастрофи сьогодні, та чи завтрашній день буде таким же вдалим? З часом щось усередині нього — психіка, розум, а частіше і те, й інше — неминуче ламається».

Озброївшись цими й іншими знаннями, Федеральне управління цивільної авіації закликало Конгрес дозволити диспетчерам керування повітряним рухом йти на пенсію в п’ятдесят років, або після двадцяти років на службі. Двадцять років стажу авіадиспетчера, твердили лікарі, дорівнюють сорока на більшості інших посад. ФУЦА попередило законодавців: справа стосується безпеки громадськості; авіа­диспетчери після більше двох десятків років стажу потен­ційно небезпечні. Конгрес, пригадав Кіт, проігнорував попередження й відмовився затвердити законопроєкт.

Згодом президентська комісія також відмовилася за­довольнити ідею про ранню пенсію для авіадиспетчерів, і ФУЦА — що тоді було президентською агенцією — дістало наказ припинити й утриматися від аргументів. Принаймні офіційно. Приватно, однак — як було відомо Кітові та іншим, — чиновники ФУЦА у Вашинґтоні були глибоко пере­конані у своїй правоті; але вони передбачали, що це питання знову порушиться після авіакатастрофи або й кіль­кох, учасниками яких будуть вимучені авіадиспетчери, а тоді вже до цього підключиться