Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Протектор вочевидь не читав єврея Йозефа Рота, віденського письменника, що емігрував до Парижа. У газетній статті 1937 року той висміяв надмір застережних заходів і величезну кількість людей, що мали гарантувати безпеку нацистським достойникам. «Бачте, у чому річ, — писав Рот у цій статті від імені одного з них, — я став такою великою людиною, що просто зобов’язаний боятися за своє життя; моя персона така цінна, що я не маю права померти; я так вірю у свою зірку, що стережуся випадку, який може виявитися фатальним для багатьох зірок. Хто ризикує, той виграє! — Хто виграв тричі, не має більше потреби ризикувати!» Тепер Йозеф Рот більше ні з кого не насміхається, бо помер 1939 року, але, можливо, Гайдріх усе ж читав ту статтю, надруковану в дисидентській газеті, а нагляд за такими підривними елементами напевне належав до обов’язків Служби безпеки. Хай там як, а тепер йому, людині дії, спортсмену, пілотові, воїну, треба пояснити, хоча б частково, свою життєву філософію цьому наманікюреному штатському: не личить оточувати себе охоронцями, це міщанська негідна поведінка. Нехай уже собі Борман поводиться так, разом із іншими зверхниками партії. Насправді, Гайдріх заперечує слова Йозефа Рота: краще померти, ніж показати комусь, що ти боїшся.

Однак перша реакція Гайдріха, мабуть, занепокоїла Шпеєра. Чому б хтось мав чинити замах на Гайдріха? Так, начебто бракує причин для вбивства нацистських очільників загалом і Гайдріха зокрема! Шпеєра не обдурити, він знає справжню ціну популярності німців на окупованих територіях і гадає, що Гайдріхові вона також відома. Але цей чоловік видається таким упевненим у собі: Шпеєр не знає, чи патерналістський тон протектора, коли він говорить про «його» чехів, — це порожня хвальба, чи Гайдріх справді такий могутній, як каже. Можливо, в міністра озброєння й міщанські звички, однак він почувається геть не спокійно, їдучи вулицями Праги в «мерседесі» з відкидним верхом.

182

Капітан Моравек, єдиний із «трьох королів», хто залишився живим, останній керманич колись триголової організації чеського Опору, знає, що не слід іти на зустріч, призначену йому давнім другом Рене (він же Пауль Тюммель, офіцер абверу, також відомий як А-54, найвидатніший шпигун, який будь-коли працював на Чехословаччину). А-54 вдалося попередити: він провалився, і ця зустріч — пастка. Але Моравек, либонь, гадає, що зухвальство стане йому найкращим захистом. Хіба не зухвальство стільки разів уже рятувало йому життя? Того, хто взяв собі за звичку надсилати поштові листівки начальнику празького ґестапо, хизуючись своїми подвигами, такою дрібницею не налякати. Бог його знає, чому Моравекові хочеться на власні очі переконатися, чи має рацію Рене. Прибувши на умовлене місце в Празькому парку, він зустрічається зі зв’язковим, однак помічає агентів, які стежать за ним. Моравек збирається втікати, однак двоє чоловіків у плащах, які підійшли ззаду, затримують його. Я ніколи не був присутній під час стрілянини й погано собі її уявляю в такому мирному місті, як сьогоднішня Прага. Тоді ж, під час погоні, пролунало понад півсотні пострілів. Моравек кидається бігом до одного з мостів через Влтаву (на жаль, мені не відомо, до якого саме) і застрибує на ходу в трамвай. Але ґестапівців стає дедалі більше, вони виникають звідусюди, немовби телепортуються, і у вагоні їх теж не бракує. Моравек вистрибує з трамвая, але йому прострілюють ноги. Він падає на колію і, оточений зусібіч, стріляє собі в голову. Вочевидь це найпевніший спосіб нічого не сказати ворогові. Однак скажуть його кишені: обшукавши труп Моравека, німці знаходять фотографію чоловіка, поки що їм не відомого, — Йозефа Вальчика.

Цим епізодом закінчується історія останнього з «трьох королів», керівника легендарної чеської підпільної мережі. Те, що сталося, є неабиякою прикрістю для операції «Антропоїд», адже на той час, 20 березня 1942 року, Вальчик уже був тісно з нею пов’язаний. Ця подія також дозволяє Гайдріхові записати до свого активу ще один успіх, який він здобув як протектор Богемії та Моравії, зумівши зневолити одну з найнебезпечніших активних груп Опору й виконавши таким чином свою місію, заради якої його сюди направили, і водночас як голова Служби безпеки, викривши супершпигуна, котрий до того всього ще й виявився офіцером абверу, військової розвідки, яка конкурує із СД і яку очолює Гайдріхів суперник і колишній наставник Канаріс. Це не перший і не останній невдалий день, через який пройшла Історія, але цю дату, 20 березня 1942 року, вочевидь вписано чорними літерами в хроніки тої таємної війни, яку союзні держави вели проти Німеччини.

183

Лондону вривається терпець. Групу «Антропоїд» було десантовано п’ять місяців тому, і досі майже не чути повідомлень. Хоча Лондону відомо, що Ґабчик і Кубіш живі й здатні діяти. «Лібуше» — єдиний радіопередавач підпільників, який працює і завдяки йому надходять подібні новини, якщо, звісно, вони є. І коли вже такі справи, то Лондон вирішує через посередництво «Лібуше» доручити своїм двом агентам нову місію. Керівники споконвіку переймаються ефективністю праці своїх підлеглих. Нове завдання не скасовує попереднього, лише додається до нього. Власне кажучи, відкладає його на невизначений термін. Ґабчик і Кубіш нетямляться з люті. Вони мусять їхати до Пльзеня, щоб узяти там участь у диверсії.

Пльзень — велике промислове місто на заході країни, доволі недалеко від кордону з Німеччиною, славне своїм пивом, відомим «Пільзнер Уркель». Однак Лондон зацікавився Пльзенем не через пиво, а через тамтешні заводи «Шкода». Насправді, 1942 року «Шкода» виробляла на своїх підприємствах не машини, а гармати. Уночі з 25 на 26 квітня заплановано авіаналіт. Потрібно запалити сигнальні вогні в чотирьох кутах промислового комплексу, щоб пілотам англійських бомбардувальників було чітко видно ціль.

Отож кілька диверсантів, щонайменше четверо, вирушають до Пльзеня, поодинці, зважаючи на вимоги операції. У Пльзені вони зустрічаються в заздалегідь умовленому місці (у ресторані «Тіволі» — цікаво, чи існує він досі?), а коли сутеніє, підпалюють хлів і копицю сіна поблизу заводу.

Коли прилетять бомбардувальники, їм потрібно лише скинути свої бомби між двома яскравими цятками. Однак пілоти хиблять. Операція зазнає цілковитого провалу, хоча диверсанти виконали все, що від них вимагалося.

Утім, Кубіш під час свого нетривалого перебування в Пльзені встигає познайомитися з молоденькою продавчинею, учасницею Опору, яка допомагала групі виконати своє завдання. Хай би де він з’являвся, на вродливого, як голлівудський актор, Кубіша, що скидався на сина Кері Ґранта й Тоні Кертіса (якби у них міг бути спільний син), завжди чекав успіх. Ось і цього разу, хоча операція й зазнала краху, він часу даремно не згаяв. Через два тижні після візиту