Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Ось так і сталося, що Карел Чурда з групи «Аут дистенс» зустрічається майже з усіма: і з десантниками, і з тими, хто дає їм притулок. А отже, може назвати багато імен, вказати багато адрес.

179

«Я обожнюю Кундеру, однак найменше мені подобається той його роман, дія якого відбувається в Парижі. Там він усе ж таки не у своїй стихії, неначе одягнув дуже гарний піджак, але чи то на піврозміру більший, чи то на піврозміру менший (сміється). А ось коли Мілош і Павел простують Прагою, я в усе вірю».

Це цитата з інтерв’ю Маржан Сатрапі[43] журналу «Інрокс» із приводу виходу її дуже доброго фільму «Персеполіс». Прочитавши ці слова, я відчуваю невиразну тривогу. Я розповідаю про нього жінці, у домі якої переглядаю цей часопис, і вона мене заспокоює: «Ти ж бував у Празі, ти жив там і любиш це місто». Так, але Кундера також жив у Парижі й любив його! Утім, ось що Маржан Сатрапі каже далі: «Навіть попри те, що я живу у Франції вже двадцять років, виросла я не тут, і в моїх творах завжди буде трішки відчуватися Іран. Звісно, я люблю Рембо, але Омар Хайям (відомий перський поет XII століття — прим. ред.) досі мені ближчий». Дивно, я ніколи над цим не замислювався, та ще й із такого боку. Хіба Деснос мені ближчий за Незвала? Не знаю. Я не думаю, що Флобер, Камю чи Араґон ближчі мені, ніж Кафка, Гашек чи Голан. Утім, як і Маркес, Гемінґвей чи Анатолій Рибаков. Невже Маржан Сатрапі відчує, що я виріс не в Празі? Невже не повірить мені, коли «мерседес» мчатиме до повороту? Ще вона таке каже: «Хоча Любіч[44] і став голлівудським режисером, він раз по раз, знову й знову, вигадував, вифантазовував свою Європу, Європу східноєвропейського єврея. І коли дія його фільмів відбувається в Сполучених Штатах, мені здається, ніби це Відень чи Будапешт. Але так навіть краще». То значить, у Маржан складеться враження, що дія моєї розповіді відбувається в Парижі, де я народився, а не в Празі, куди я прагну всім своїм єством? Невже коли я поведу «мерседес» передмістями Праги, по вулиці В Голешовичках до повороту на Тройський міст, у неї перед очима поставатимуть образи паризьких околиць?

Ні, моя історія починається в одному з міст на півночі Німеччини, продовжується в Кілі, Мюнхені й Берліні, далі переміщується до Східної Словаччини, на хвильку затримується у Франції, потім перебирається до Лондона, Києва, повертається до Берліна й завершиться у Празі, Празі, Празі! Прага — Місто ста веж, серце світу, око циклону моєї уяви, «Прага з пальцями дощу», барокова мрія імператора, кам’яний камін Середньовіччя, музика душі, що лине над мостами, імператор Карл IV, Ян Неруда, Моцарт і князь Вацлав, Ян Гус, Ян Жижка, Йозеф K., «Praha s prsty deště»[45], шем y чолі Ґолема[46], вершник без голови на вулиці Ліліовій, залізний чоловік, що чекає на дівчину, яка може з’явитися лише раз на сто років, щоб звільнити його, меч, замурований у бруківку моста, і цей тупіт чобіт, який я чую зараз… скільки ж іще він звучатиме? Рік. Може, два. Насправді три. Я в Празі — не в Парижі, а в Празі. 1942 року. Надворі провесінь, а в мене немає куртки. «Екзотика — ось що я ненавиджу», — розповідає далі Маржан. У Празі ніде немає екзотики, тому що це серце світу, самісінький центр Європи, тому що тут навесні 1942-го розіграється одна з найвеличніших сцен великої всесвітньої трагедії.

Звичайно, на відміну від Маржан Сатрапі, Мілана Кундери, Яна Кубіша та Йозефа Ґабчика, я не політичний вигнанець. Але, можливо, саме тому я можу говорити звідти, звідки мені забажається, не вертаючись постійно до вихідного пункту, адже я нікому нічого не винен і ніхто не винен мені в моїй рідній країні. У мене немає тої несамовитої ностальгії за Парижем, ані зневіри й меланхолії, притаманних великим вигнанцям. Ось чому я можу вільно мріяти про Прагу.

180

Вальчик допомагає двом своїм товаришам шукати місце для операції. Одного дня, коли він тиняється містом, за ним ув’язується бездомний цуцик. Чим привабив тваринку цей чоловік, що вона відчула в ньому близького, що незвичного? Пес іде слідом за людиною. Вальчик невдовзі це відчуває й обертається. Цуцик завмирає. Вальчик рушає далі, цуцик також. Разом вони йдуть через усе місто. Коли Вальчик дістається до своєї тимчасової домівки — приміщення консьєржа будинку, де мешкає родина Моравців, то вирішує взяти до себе цуцика й дати йому ім’я. Коли повертається консьєрж, щоб заступити на свою зміну, Вальчик показує йому цуцика, якого охрестив Бевзем. Відтепер вони ходять на розвідини разом, а коли Вальчик не може взяти цуцика із собою, він благає доброго консьєржа «попильнути цього дракона» (мабуть, пес дуже великий або ж, навпаки, дуже маленький, якщо Вальчик говорить іронічно). Коли хазяїна нема вдома, Бевзь сумирно чекає на нього, лежачи під столом у вітальні, не рухаючись годинами. Насправді цей пес навряд чи відіграє якусь помітну роль в операції «Антропоїд», але я волію радше навести непотрібну подробицю, ніж, ризикнувши, оминути щось важливе.

181

Шпеєр знову приїжджає до Праги, але цього разу вже не на прогулянку. Я гадаю, що міністр озброєння та боєприпасів має намір обговорити з протектором Богемії та Моравії, одного з найпотужніших промислових районів Райху, проблему робочої сили. Навесні 1942 року, коли мільйони чоловіків воюють на Східному фронті, коли радянські танки все далі відтісняють німецькі, а радянська авіація поступово розправляє крила, коли англійські бомбардувальники чимраз частіше здійснюють нальоти на німецькі міста, це питання куди нагальніше, ніж у грудні сорок першого. Увесь час потрібно дедалі більше робітників, щоб виготовляти більше танків, більше літаків, більше гармат, більше гвинтівок, більше гранат, більше підводних човнів і тої нової зброї, яка повинна забезпечити Райхові перемогу.

Цього разу Шпеєр обходиться без екскурсії містом і без офіційного кортежу. Він прибув сам, без дружини: із Гайдріхом у нього ділова зустріч. Жоден із них не має часу на світські умовності. Шпеєр, чий хист у його царині визнаний рівним Гайдріховому в його, цим, безперечно, задоволений. І все ж, зауваживши, що цього разу протектор спокійно їде вулицями Праги не тільки без ескорту, але й у відкритій, неброньованій машині з єдиним охоронцем, який водночас є шофером, міністр не може стурбовано не запитати Гайдріха, чи це безпечно. Той відповідає:

— Чого