Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

 До пізнього вечора я вже не перетинаюсь із Даріусом. Він досі не повернувся й це тільки на краще. Якби не намагався переконати, що бажає мені тільки добра, довіряти я йому не можу й сумніваюсь, що колись це зміниться. Один тільки погляд на нього повертає мене у моторошний момент його звільнення. І наша ймовірна спорідненість, якщо вона й справді є, нічого не міняє.  Він вже перетнув межу, після якої можливо ще щось виправити. Я його випустила, тому саме мені потрібно спробувати відшукати картину. Сподіваюсь, вона знаходиться у цьому домі. Та з іншої сторони я й гадки не маю що з нею робитиму далі.

 Зі слів Олесі зрозуміла, що я десь у заміському будинку, та Даріус чудово приховує сліди, які можуть привести сюди непроханих гостей. На підкріплення можна не очікувати, та й чи готова я на допомогу того, хто розбив мені серце й змусив усвідомити, що я всього тільки інструмент для досягнення цілі у його руках. Та навіть це не здатне викурити його із моїх думок і від цього стає тільки паскудніше. Перед очима досі його проникливий погляд. Я навіть не помітила, коли почала сприймати його по-іншому. Потрібно було послухатись Ленхарта й триматись від нього якомога далі, як власне й від них усіх. Та тепер пізно про щось жалкувати. І вважати нашу ніч помилкою я не хочу, адже я була по-справжньому щасливою, нехай і недовго.

  Подруга люб'язно провела для мене екскурсію домом й навіть показала де вихід. З усіх сторін будинок оточений лісом й ідентифікувати місцевість практично неможливо. Я можу бути де завгодно. Кімната у якій прокинулась напередодні, підготовлена спеціально для мене, тому це — мій тимчасовий прихисток. Подумки все ще боюсь, що Даріус передумає й вирішить зробити мене такою, як і він. Усвідомлюю, що замок на дверях, в цьому випадку, мені не допоможе. 

— Ти впевнена, що не хочеш, щоб я залишилась з тобою на ніч? — вкотре цікавиться подруга.

— Мені потрібен час все обдумати, а найкраще це буде зробити на одинці, — делікатно намагаюсь їй відмовити, адже поки Даріус відсутній, я можу використати цей час на пошуки картини.

 Залишається тільки спровадити Олесю. Буде краще, якщо їй про мої плани буде невідомо, принаймні поки що. Я її сильно люблю, але не можу бути впевненою, що її очима не бачить Даріус. Вона може й сама цього не знати, тому краще перестрахуватись.

—  Мені потрібно до міста, та обіцяю, що скоро до тебе повернусь. Можливо ти хочеш, щоб я тобі щось привезла?

— Просто будь обережною й не потрапляй Ленхарту на очі.

— Не хвилюйся, я не дозволю себе впіймати. Тепер я можу постояти за себе.

 Проводжаю постать подруги у вікні й переконавшись, що вона покинула будинок, прямую на пошуки злощасної картини. Поки я не придумала як використаю її проти Даріуса, потрібно хоча б знайти місце, де він її ховає й встигнути це зробити, поки не повернувся. Навіть уявлення не маю з чого почати, тому відчиняю кімнату за кімнатою й трясусь від страху, що мене застукають на гарячому. І цей страх цілком виправданий, зважаючи на те, що Даріус — не людина. Не хочеться відчути на собі увесь спектр його гніву, який може вийти з-під його контролю. Не думаю, що тоді його зупинить моя приналежність до роду. Намагаюсь про це не думати, та нічого не виходить. Відчиняючи чергові двері, ледь наважуюсь озирнутись назад, адже боюсь зустрітись поглядами із ним. Та поки що мої страхи залишаються тільки страхами, навіяними не надто затишною атмосферою порожнього будинку.

 Мої пошуки закінчуються у тому ж залі, де напередодні відбулась розмова з Даріусом. Знесилено сідаю на одне з великих м’яких крісел, підібгавши ноги під себе. Щоб піти спати не можу бути й мови. Я вже навіть жалкую, що не дозволила Олесі залишитись зі мною. Зараз мені по-справжньому моторошно й самотньо.

 Несподівано цілковиту тишу порушує якийсь шум у мене під ногами. Я не одразу розумію, що звук лунає з-під дерев'яного паркету й на мишей це зовсім не схоже, або вони повинні бути розміром з собаку, щоб видавати подібне. Повільно підіймаюсь із крісла й нашорошую вуха. Звуки стихають, та моя цікавість — ні. Ймовірно, що в цьому будинку є ще й підвал, або погріб з якого можуть доноситись звуки. В іншому випадку я б вдала, що нічого не чула й повернулась до своєї кімнати, та щось мені підказує, що не варто це ігнорувати. Якщо під будинком є ще приміщення, вони можуть слугувати чудовим сховком для картини, а також там можуть знаходитись ті, кому потрібна допомога. Можливо Даріус від мене приховує головне і від нього продовжують страждати нещасні. Не варто виключати ймовірність того, що він досі надає перевагу полюванню на людей і центр крові тільки прикриття.

 Біда в тому, що я ніде у будинку не помічала дверей, які могли б вести до підвалу. Для початку прямую на кухню й беру ніж для самозахисту. Хтозна на що, або на кого я там можу натрапити. Вже зі зброєю в руках, знову обходжу будинок, тільки тепер на  наявність входу до підвалу, який я могла не помітити першого разу. І я його таки знаходжу, щоправда, не одразу. Дивно, що мені взагалі вдалось його побачити. Під сходами на другий поверх натрапляю на квадратне накриття, яке приховує вхід. Я б на нього не звернула уваги, якби не черговий стукіт, який цього разу був ще більш відчутним й пролунав зовсім недалеко. Саме він змусив мене опуститись й приставити вухо до холодного паркету, де я й намацала підвищення.

— Тут хтось є? — кричу в темряву, яка настільки щільна, що не дозволяє щось там роздивитись, та мені ніхто не відповідає.

 Тому доводиться повернутись, щоб відшукати хоч якесь джерело світла. Зауважую, що після пробудження в цьому домі, телефону зі мною не виявилось, тому скористатись ліхтариком просто не маю можливості. На кухні знаходжу тільки сірники. Обережно спускаюсь стрімкими сходинками, підсвічуючи собі шлях. Таке собі джерело світло, зважаючи на кілька секундне горіння, та цього вистачає, щоб зійти донизу й намацати на стіні вмикач.