Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Джим Коді там, нагорі.

— Гарна справа, — промовив Брентон. — Напевно, парубок уже там труситься аж танцює.

Вони з фотографом рушили нагору.

Паркінс Ґіллеспі долив собі в каву вершків, аж виплеснулося на блюдце, скуштував її за допомогою свого великого пальця, витер палець об штани, закурив чергову «Пелл-Мелл» і спитав:

— А ви як у це вписалися, містере Міерзе?

Отже, Бен з Меттом завели свої пісеньки з танцями й нічого з того, що вони казали, не було відвертою брехнею, але достатньо залишилося несказаним, щоб поєднати цих двох хирлявими путами змови, і достатньо такого, щоби змусити Бена неспокійно загадуватися, чи він зараз не сприяє процесу невинного ошуканства або чомусь більш серйозному, темному. Він подумав, як Метт сказав, що він зателефонував йому, бо він єдина особа у Салимовому Лігві, яка може вислухати таку історію. Які б не мав Метт Бьорк розумові недоліки, подумав Бен, нездатність прочитати характер до них не належала. І від цього йому також було тривожно.

  7

До дев’ятої тридцять усе було закінчено. Приїхав катафалк Карла Формена і забрав тіло Майка Раєрсона, і таким чином факт його смерті разом з ним самим залишив будинок і став надбанням міста. Джиммі Коді повернувся до свого кабінету; Норберт з фотографом поїхали до Портленда балакати з окружним судмедекспертом.

Паркінс Ґіллеспі якусь мить постояв на ґанку, дивлячись, як угору дорогою повільно суне катафалк; з-між губ у нього звисала сигарета.

— Кожного разу, як ним кермував Майк, їй-бо, він ніколи не здогадувався, як скоро сам їхатиме у ньому лежачим пасажиром.

Він обернувся до Бена:

— Ви ж поки ще не від’їжджаєте з Лігва, чи як? Хотілося б, щоб ви свідчили перед коронерським журі, якщо вам таке годиться.

— Ні, я не від’їжджаю.

Вицвілі блакитні очі констебля зміряли його:

— Я пер’вірив вас через федералів та інфо-ідент відділ поліції штату в Аґасті. У вас чиста реп’тація.

— Таке приємно дізнатися, — стримано сказав Бен.

— Чув десь, шо ви лицяєтесь до Білла Нортона дочки.

— Винен, — сказав Бен.

— Чудова кралечка, — сказав Паркінс без усмішки.

Катафалк уже зник з очей; навіть гудіння його двигуна стануло до муркоту, який згасав нанівець.

— Гадаю, цими днями вона не часто бачиться з Флойдом Тіббітсом.

— Парку, хіба у вас нема якоїсь нагальної паперової роботи?— делікатно підштрикнув Метт.

Той зітхнув і відкинув недопалок геть.

— Звісно, є. Два примірники, три примірники, не складати, не м’яти, не проколювати[165]. Останні пару тижнів із цією роботою більше мороки, ніж з ’коюсь повною кліщів псицею. Може, якесь прокляття на собі має той старий Дім Марстена.

Бен з Меттом тримали незворушні лиця гравців у покер.

— Ну, б’вайте.

Він підсмикнув штани і пішов до своєї машини. Відчинив водійські двері, а тоді знов обернувся до них.

— Ви, двоє, нічо за спиною в мене не прихов’єте, шо скажете?

— Паркінсе, — сказав Метт, — тут нема чого приховувати. Він помер.

Констебль дивився на них іще якусь мить, ті вицвілі очі гостро зблискували під його гачкуватими бровами, а потім зітхнув:

— Мабуть шо, — сказав він. — Але ж така збіса клята дивина. Той пес, потім син Ґліків, потім той інший син Ґліків, тепер Майк. Це річний обсяг для такого мізерного містечка, як наше. Моя стара бабця завше казала, що бал править трійця, не чвірка.

Він заліз до машини, завів двигун і здав задом із заїзду.

За якусь хвилину він зник за вершиною пагорба, залишивши по собі один прощальний гудок.

Метт бурхливо зітхнув.

— Усе скінчилось.

— Так, — сказав Бен. — Я вимотаний. А ви?

— Теж, але я почуваюся… стрьомно. Ви знаєте це слово, як його використовують діти?

— Так.

— У них є ще однин вираз: кумарні дрижаки. Як ото виходять з кислотного або спідного тріпу, коли навіть бути нормальним шизово. — Він пошкріб пальцями собі обличчя. — Господи, ви, мабуть, думаєте, що я псих. Все це при денному світлі звучить як божевільний белькіт, хіба не так?

— І так, і ні, — сказав Бен. Він невпевнено поклав руку на плече Метту. — Зрозумійте, Ґіллеспі має рацію. Тут щось відбувається. І я дедалі більше й більше думаю, що до цього має стосунок Дім Марстена. Окрім мене, ті люди, що там, нагорі — єдині нові люди в місті. А про себе я знаю, що я нічого не робив. Наша поїздка туди сьогодні ввечері досі актуальна? Сільський вітальний візок?

— Якщо бажаєте.

— Бажаю. Йдіть додому і поспіть. Я зв’яжуся із Сюзен і ввечері ми з нею заїдемо.

— Гаразд. — Метт завагався. — Є ще одна річ. Вона мене бентежить відтоді, як ви сказали про розтини.

— Що?

— Той сміх, що я чув — чи думав, що чую — то був дитячий сміх. Жахливий і бездушний, але все одно дитячий сміх. У поєднанні з розповіддю Майка чи наводить вас це на думку про Денні Ґліка?

— Так, звичайно, що наводить.

— Ви знаєте, якою є процедура бальзамування?

— Не достеменно. З трупа сточують кров і замінюють її якоюсь рідиною. Колись використовували формальдегід, але я певен, зараз у них більш розвинуті методи. І труп патрають від тельбухів.

— Цікаво, чи робили все це з Денні? — промовив Метт, дивлячись на нього.

— Ви достатньо добре знаєте Карла Формена, щоб про це конфіденційно спитати в нього?

— Так, гадаю, я міг би знайти спосіб це зробити.

— Зробіть, за будь-яку ціну.

— Зроблю.

Вони задивилися один на одного на якусь мить довше, і той погляд, що перебіг між ними, був приязним, проте не піддавався визначенню: з боку Метта збентежена викличність раціональної людини, яка була змушена проказувати ірраціональні речі; з Бенового боку — важко визначуваний страх перед силами, яких він не міг достатньо зрозуміти, щоб визначити.

  8

Коли він увійшов, Єва прасувала і дивилася «Дзвонимо за долари»[166]. Наразі джекпот піднявся до сорока п’яти доларів і телеведучий діставав телефонні номери з великого скляного барабана.

— Я чула, — промовила вона, коли він відчинив холодильник і дістав колу. — Жахливо. Бідний Майк.

— Це дуже погано.

Він поліз собі до нагрудної кишені і видобув розп’яття на ажурному ланцюжку.

— Вже відомо, що…

— Поки ні, — сказав Бен. — Я дуже втомлений, місіс Міллер. Гадаю, я трохи посплю.

— Звичайно, вам таки слід. Та кімната нагорі така гаряча опівдні навіть під кінець року. Підіть до якоїсь у коридорі нижнього поверху, якщо хочете. Постелі там свіжі.

— Ні, все гаразд. Я знаю кожен скрип у тій, що нагорі.

— Так, людина звикає до своїх, — промовила вона не­уважно. — Нащо взагалі містерові Бьорку знадобилося Ралфове розп’яття?

Бен застиг на своєму шляху до сходів, на мить розгубившись.

— Гадаю, він міг думати, що Майк Раєрсон католик.

Єва насунула нову сорочку на кінець прасувальної дошки.

— Він мусив би краще знати. Врешті-решт, він навчав Майка у школі. Усі його родичі були лютерани.

На це Бен відповіді не мав. Він піднявся нагору, стягнув із себе одяг і заліз у ліжко. Сон навалився швидко і важко. Без сновидінь.

  9

Коли