Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

Знекровлена, майже божевільна від спраги, з болем від голоду і ран, я обурено вилаялася і витягнула ненависну жабу з-за пазухи. Кинула її до ніг Гейруса.

-- Бодай ти подавився, -- сказала.

Він нагнувся, щоб підняти її, а Корбін прошепотів мені у вухо, трохи невиразним від розкладу голосом:

-- Коли настане час, не дозволь їй забрати Клинок. Вона наш Сторож, але ми її тюремники. Не дай Клинку потрапити їй в руки.

Гейрус тримав жабу перед обличчям.

-- Нарешті, -- сказав він. Тоді почав шепотіти слова, від яких в мене на потилиці заворушилося волосся.

-- Крива палиця Керфа, -- вилаялася я. – Він теж маг?

Зі словами Гейруса жаба почала плавитися. Золото стікало по його руці, як болото і капало на траву, зовсім не гаряче.

-- Непоганий фокус, -- пробурмотів Хольгрен, а тоді, раптово, Клинок був вільний, і огидне почуття, яке охоплювало мене, коли я намагалася спати, а він був у криївці у стіні, налетіло на мене, на всіх присутніх, живих і мертвих.

Гейрус стискав в руці щось, що мерехтіло, звивалося, змінювало свій вигляд по сто разів за один удар серця, розсипаючи холодні блакитні іскри та зубці світла, які затухали на відстані долоні від нього.

Він повернувся і посміхнувся до мене, ще раз насмішкувато відсалютував мені.

-- Ти хотіла знати, що я планую робити з Клинком Абанон, злодійко. Я скажу тобі. Я нарешті, нарешті залишу цей жалюгідний світ, і звільнюся від нього і всіх вас, комахи. Прощавайте.

І встромив ножа собі в серце.

Коли він звалився на землю, Корбін підштовхнув мене і крикнув “Давай!”, отим скрипучим, невиразним голосом мертвяка. Сторож вже тягнувся, щоб витягнути Клинок з тіла Гейруса. Я скористалася поштовхом Корбіна, як імпульсом для стрибка.

Моя тремтяча, закривавлена рука дісталася до Клинка за якусь мить до руки кам’яного гіганта.

І Абанон почала шепотіти до мене, на певний час витіснивши мені з голови розум.

Розділ 32

Наступне, що я пам‘ятаю: я шкандибаю, похитуюся, не довіряю своїм ногам, рукам чи очам. Я не довіряю своєму подиху чи смаку власної гіркої слини. Клинок говорить, шепоче, і розповідає мені жахливі, жахливі речі. Я намагаюся заглушити його. Кажу “Ні. Ні, ні, ні, ні, ні,” але він не слухає мене.

Я не в Некрополі. Не пам‘ятаю, як я вийшла. Але пам‘ятаю Сторожа, розлюченого, і Корбіна, який каже мені йти в храм. Пам‘ятаю, як Хольгрен засипав Сторожа чарами, відволікаючи його, щоб я могла втекти. Не пам‘ятаю, що трапилося з ними.

Просто дійди до храму. Храму Бата. Просто дійди до храму, повторює невеличка частка мого розуму. Частка, яка не потонула в ненависті, в океані жовчі, що заливає мою душу.

Ось з чим Архат мав справу з десятирічного віку? Я запалю за нього свічку в храмі померлих. Присягаю. Присягаю. Якщо виживу.

Клинок змінювався, змінювався, то не більший за голку, то довгий, як спис. Мені доводилося тримати його міцно, дуже міцно, а він звивався у моїй руці.

І Клинок Богині весь час шепотів до мене.

…всіх цих людей на вулиці. Вбий їх. Вони заслуговують на смерть і це буде легко. Люди, як таргани, заслуговують тільки на те, щоб їх розчавити ногою. Мерзенні, смердючі мішки з м‘ясом, які дихають, хапають, займаються розпутством і випорожняються. Пхають їжу собі до рота, пхають геніталії один в одного, на кожному повороті викидають з себе нових заплаканих, безволосих мавп, які ростуть і розповсюджуються і повторюють те саме. Зараза. Це місто – зараза, гнійна рана на поверхні землі. Очисти її. Ці гниди заслуговують, щоб бути знищеними…

Невпинний монолог ненависті. І все моїм власним голосом. А найгірше, що більша частина мене погоджувалася з цим. Знаю, що я кивала головою, навіть коли мій рот стогнав “ні ні ні”.

… йобаний віз, бачиш, як його залишили, заблокувавши вулицю? Бездумні, легковажні, самозакохані, зосереджені на собі мавпи просто залишили його, заблокувавши вулицю, загородили дорогу, але так не мусить бути…

Рука, що стискає Клинок, смикається і віз просто розсипається в пил, разом з конем, прив‘язаним до нього. “НІ ні ні ні”, вию я і починаю бігти.

А якщо наперед мене вискочить дитина, або загородить шлях якийсь дідусь?

Моя вроджена нетерплячка, збільшена в тисячу разів, принесе смерть… будь-кому. Всім.

А якщо сонце надто яскраво засвітить мені в очі? А якщо я вдихну не надто свіжого повітря? Ні. Ні ні ні. Це непосильний для мене тягар. Я не Архат. Я не можу зберігати Клинок.

Я біжу швидше.

Я міцно стискаю Клинок, щоб знов випадково не втратити контроль.

Невдовзі переді мною з‘явився храм Бата, і мої “ні ні ні” перейшли в полегшене схлипування.

Але Бат відвернувся від мене.

-- -- --

Прислужник Бата чекав на мене на сходах храму. В нього був незворушний вигляд.

-- Мій Пан не може прийняти цей тягар, -- якось промовив він крізь зашиті губи.

-- О, Боги, благаю. Я не можу. Не можу. Я ненавиджу тебе. Я ненавиджу його. Я пиздець як ненавиджу його і ваші йобані таємниці, ви купа смердючого… -- Я закрила рот рукою.

…жалюгідного лайна, яке ніколи нікому й нічому не допомагає, а його єдиною таємницею є жахливі речі, які він робить з вірянами в темній підсобці, в той час, як його Бог спостерігає…

Він нахилився вперед і поклав руку мені на плече. Я ненавиділа його за це. Хоча я