Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наша маленька сварка завершилася його перемогою. Та хай йде й святкує новою порцією віскі! Здався він мені! Не треба було взагалі зачіпати гімно, бо розвонялося тепер добряче. А видрі треба зализати свої свіжі рани, так дихати нічим.
Повторивши подумки Ярові слова, стало на серці сумно й важко. Розчавленою відчула себе й одинокою. Стало враз прохолодно.
Я видра? Він назвав мене видрою? Забагато вимоги ставлю? Лиш наявністю грошей визначаю людину? Це такої він думки про мене? Так бачить?
Втямивши, що я для цієї людини порожнє місце, судячи по ступені призріння, з якою він зпопеляв мене позирком, кудись поділась моя зухвалість. Гіркі сльози полились по щоці.
Я даю волю справжнім емоціям, знаючи, що він пішов і більше не повернеться. Вже не забалакає до мене. Ще б пак, змішавши щойно мене з брудом!
***
Я.
Стискаючи кулаки, рішуче заскочую на тересу. Десь з другого поверху лунають чиїсь голоси. Вочевидь, хтось прокинувся ще.
Оскільки сторонніх вух і очей мені не потрібно, то радію, що встигли обмінятись потрібними фразами з Юлею. Щоправда, дещо інакше я уявляв цю розмову.
Гнів, що дівчина вважає мене нікчемним алкоголіком випалює дірку в серці. Волію стримати його та ще ком к горлі стирчить цурупалкою.
Які ми горді та пихаті виявляється! Гостра на язик. Так і хочеться ще щось "солодкого" їй сказати, додати дров в вогонь. І бажано, гарних, соснових.
Переминаючись з ноги на ногу на терасі, приймаю рішення повернутися. Нехай думає, що хоче, а я маю виговоритися! Нехай знає, що втратила золото, чекаючи на срібні прекраси.
Та тільки я обертаюся в бік самотньої й згорбленої постаті, помічаю, як тендітні плечі здригаються. Зробивши декілька кроків й придивившись уважніше — розумію напевно. Дівча плаче.
От і вся ваша пиха, пава. Догралася. Сама ведеться спочатку на гарні обгортки, хоче все й одразу, а потім плаче.
Ну нехай поплаче. Їй корисно. Мене вже цим не проймеш. Нічого було на побачення з Яником моїм ходити. Він розповів, як вміє ця лялька заглядати у рота, почувши байки про статки і про те, що вони можуть опинитися біля її ніг. Ще й по телефону з ним так охоче тріпалася й не давала відсіч, як неодноразово мені, хоча я більше намагався привернути дівочу увагу.
Згадавши ті емоції іритації, коли Яник мені доповідав про успіхи в телефоних розмовах з Юлею по п'ять годин на добу, якийсь ґедзь мене знову кусає наблизитися до неї. Відчуття непотрібності штовхає на помсту, але плечі принцеси задрижжали з новою силою.
Це мене приструнило. Щем вколив під праву лопатку. Пальці знемогли і більше не стискались в кулак.
Не можу я так!
Хвацько поклавши руки на дівочі плечі, зіштовхнув мокрі пасма з них й легенько пом'яв. Принцеса ж від мого доторку ніби закам'яніла.
— Не треба сліз. Пробач, — тихо шепочу і, не чекаючи від неї жодних слів, нахиляюся, щоб обійняти її міцніше, обвивши за шию й притулившись голими грудьми до вологого жмутку волосся й частини оголеного тіла. — Я не такий, як ти гадаєш. Я не хотів тобі зробити боляче. Ти мені була важлива.
— Була важлива? Для чого ти це кажеш? — не ворухнувшись, мовила вона. — Щоб ще краще вказати мені моє місце?
— Юль, — сідаю поруч з панночкою й обертаю її силоміць аби її лице було переді мною. — Юляшо, давай спробуємо ще раз. Хоча б вчетверте ми підемо на побачення? Вдасться?
Метеликами випурхують на мене два смарагди. Мені бракує слів, щоб висловити, як я сумував за цією зеленню.
— І хочеться тобі оце мокру видру вигуляти на побаченні? Чи ти знов плануєш племінника гукнути на поміч? Так не допоможе. Ми з ним вельми гостро в останнє попрощалися, натрусивши з три мішка бруду на голови один одної.
— Давай домовимось більше не торкатися цієї теми. Добре? І скажи, чи вільна ти у вівторок?
— Так, — повувтузивши своїми смарагдами в різні боки, вимовляє стиха.
— Отже, вівторок, дев'ята вечора. Чекатиму біля ЦУМу. Якщо не прийдеш — зрозумію і більше до тебе навіть не заговорю, — відсахуюся від неї, згадавши, що хтось прокинувся і нас можуть побачити в такий момент. Та мені щастить. Зайшовши в приміщення котеджу, на першому поверсі нікого не знаходжу. Лише пізніше спустився Сергій, колишній колега, зі своєю дружиною.
Залишок часу в цій компанії я більше до Юлії не говорю і намагаюся не знаходити її в натовпі. І лиш коли співаю, бо про це щиро благало подружжя Шевченків, яке навіть знайшли десь гітару, то зважуюсь на позирк в бік смарагдових глибин. І сподіваюся усією душею, що піснею краще зможу донести мої наміри до неї. Адже так? Юля ж розумна, допетрає, що співаю для неї?
"...Можеш, як не прийти — не приходь.
Наші зустрічі зайві не треба.
Зламаний, хоч скільки не заводь
Не ходитиме він, хоч і є в цім потреба.
Можеш, як сказати — скажи.
Зараз більше є шансів почути.
Якщо правда є біль — промовчи, промовчи
Біль в поверненні важче забути.
Більше не відпущу тебе
Чуєш, пишу тебе?
Хочеш, уб'ю тебе?
Ніколи більше не відпущу тебе
Чуєш, пишу тебе?
Хочеш, уб'ю тебе?
І більше ніколи — нікому.
Не відпущу тебе..."
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова», після закриття браузера.