Читати книгу - "Жартівники"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ми останні два тренування зробимо на місці, — знову озивається Грицько. — Мужчини, чи не так?
— Козаки! — додає Василь.
— Що ж, нам пора на тренування, — дівчина підвелась на ноги й скомандувала. — За мною козаки!
— До речі, Зоряно, — вже у дверях зупиняє дівчину Нестор, — через твою сенсацію, ледь не забув. Як же ти з'їздила?
— Добре. Будуть дві козацькі гармати й похідна солдатська кухня.
— Що, Павле, в тебе? — запитав Нестор, коли Зоряна пішла зі своїми «козаками».
— Боюсь, що вийде накладка. Зразу, після виступу «сакурівців», йде пісня в супроводі балетної групи. Чи встигне Зоряна натягнути на себе пачку?
— Перевіримо під час прогонки… Що в тебе, Василю?
— Останню «лисицю» хочу заховати на естрадному майданчику, неподалік від трибуни для почесних гостей…
— Добре, став. Все? Тоді наша остання нарада завершена, сценарій я підписую. Постановник — Наталка, й усі питання, що ще виникнуть, вирішуйте з нею. Вчіться діяти самостійно.
— Тільки в рамках сценарію! — сміється Надійка.
— Знаєте, Несторе Григоровичу, — під час війни задіяні всі служби: штаб, начштабу, командири з'єднань, полків, але останнє слово — за командуючим фронтом.
— Тоді вважайте, що мене викликали в Ставку! — сміється Нестор. — Повернусь аж у суботу. Ото ж, дійте й усі проблеми вирішуйте з начштабу Наталкою…
40
Лише сонце піднялось над, замаєними стягами, селом, що потопало в густих садах, злегка покраплених жовтизною спілих плодів, як на стадіон почав сходитися народ.
На імпровізованій сцені — з двох бортових камазів — учасники гурту «Тихий дощ» настроювали апаратуру; зблискуючи розмаїттям вишивок, походжали учасники світсько-парохіяльного хору; швендяли, пурхаючи, мов метелики, хлопчики та дівчатка з танцювальних гуртків; розіславши на траві, схожі на арбалети, з рамочними антенами приймачі, кружком сиділи юні «лисолови»…
На футбольному полі, поближче до воріт, розкинули курені козаки, виставивши біля чавунних гармат дозорців з піками, з шаблями та пістолями при боці.
На біговій доріжці розгорнули лотки продавці з усіляким крамом. Стояли тут візочки з морозивом, соками, газованою водою та хлібним квасом. У затінку дерев диміла похідна солдатська кухня, біля якої поралось два кухарі в білих халатах; поруч з кухнею шкварчали шашлики.
За межами футбольного поля, у тіні струнких тополь, що кільцем охопили стадіон, розкрили великі барвисті парасолі над яскравими пластиковими кріслами та круглими столами, представники пивзаводу «Бровар».
Біля високого, вкопаного в землю, навоскованого стовпа, на якому вже розгойдувались призи, крутились дітлахи й навіть пробували залазити на нього…
Розгорялась тиха серпнева днина, люд усе прибував і прибував. З’явились перші делегації від сусідів, прибули представники з тресту та райдержадміністрації.
З репродукторів линули народні, стрілецькі та сучасні українські пісні…
Десята година. Під зазивну й бадьору мелодію пісні: «Ой, у лузі червона калина…» на імпровізовану сцену, де вже вишикувався хор, піднімаються керівники радгоспу, села, тресту, передовики виробництва, гості, представники райдержадміністрації.
— Шановна громадо, співвітчизники, українці! — злетіло жайворонком увись патетично-патріотичне слово диктора. — Сьогодні ми зібрались на оцій, осяяній літнім сонцем благословенній землі, аби під шелест, милих кожному українському серцю, знамен кольору неба й стиглого зела, урочисто відзначити знаменну подію — другу річницю від дня проголошення АКТУ про незалежність.
— А зараз, — далі бринить патетично голос диктора, — право підняти прапор нашої незалежної України надається: Матвієві Кибі — старшині січових стрільців, Володимиру Фурику — члену УПА, Василю Трачу — воїну другої світової війни, кавалеру трьох орденів Слави, Мирославі Головко — доярці, ветерану праці, представникам молодої генерації: Тарасу Смалю — механізатору радгоспу, Зої Барабаш — майбутньому прозаїку, учениці одинадцятого класу…
Лунає Гімн. Повзе угору синьо-жовте полотнище, гримить салют з козацьких гармат.
— Зараз до слова запрошується, — знову бринить голос диктора, — директор радгоспу Віталій Пилипович!
— Дорогі односельці, трудівники ланів та ферм, робітники радгоспу, — почав Біляк, — словом усі ті, хто самовідданою працею, я не постидаюсь цього затертого слова, спромігся на трудовий подвиг! Ми вперше, за всю історію радгоспу, виростили й зібрали в цьому році нечуваний урожай: 70 центнерів з кожного гектара. З кожного! Це і є нашим найкращим подарунком молодій державі. Для мене, як керівника, найбільше щастя привітати вас з оцієї трибуни з такою чудовою перемогою!
Складаю слово подяки гостям, що прийшли розділити радість потрійного свята: Дня незалежності, Свята обжинків, і, так би мовити, другого відкриття спортивно-культурного комплексу.
Колись казали: буде хліб — буде й пісня. Сьогодні, живучи серед таких працелюбів, я сміливо кажу: є пісня — хліб буде! Тому прийміть усі мій низький сердечний уклін! Віталій Пилипович поклав на груди руку й низько вклонився. Коли вщухли оплески, нарешті можна було розчути голос диктора: «Наказ директора радгоспу „Вишневий“ 23 серпня 1992 року… З нагоди другої річниці від дня проголошення Акту про незалежність НАКАЗУЮ: за багаторічну сумлінну працю, за найвищий намолот серед жниварів не лише району, але й області, нагородити комбайнера радгоспу Василя Ходака автомобілем „Нива“, за друге місце — Михайла Левицького мотоциклом „К-71Ю“, за третє — комбайнера Петра Довганя нагородити кольоровим телевізором…»
Диктор читав прізвище за прізвищем; несподіванкою для Нестора стало, коли в наказі прозвучало і його прізвище: за відродження КСК нагородити персональним комп'ютером; спеціальним призом від відділу внутрішніх справ, фотоапаратом «Кенон» було нагороджено керівника спортивно-мистецької школи «Сакура» Неонілу Прокопів, за сприяння у ліквідації злочинної банди; членам шахового клубу «Гамбіт» вручили кваліфікаційні квитки, призи й обладнання…
Після закриття офіційної частини свята, розпочався концерт. Найбільший успіх випав на гурт «Тихий дощ» — морозом поза шкурою і рашпілем по нервах продерли дошкульні слова пісні «До українців». Коли ж балет у складі чотирьох дівчат, що супроводжував виконання інших пісень «Тихого дощу», кланявся ошелешеній публіці, що ревла й свистіла од задоволення, на підмостки по трапу збіг високий чорнявий хлопець з цілим снопом квітів. Розділивши снопа на великі букети, вручив кожній виконавиці, й сказав у мікрофон не зовсім зрозумілу загалові фразу:
— Дівчата, давайте жити дружньо! — і під новий сплеск емоцій, збіг униз…
Після концерту розбрелися хто куди: чоловіча половина роїлась навколо бочки з пивом; жінки з дітьми тирлувались біля продавців ласощів: цукерок, жувальної гуйки, печива, морозива та газованої води; підлітки намагались, під підбадьорливі вигуки, видертись на стовпа; група парубків, натхнена показовим виступом сакурівців, змагались у атлетизмі, піднімаючи штангу та гирі; проводився бліц-турнір з настільного тенісу, волейболу, бігу, стрибків у висоту та довжину; в басейні усі, хто краще плавав за сокиру, також виборювали нагороди; власники щасливих лотерейних квитків тягнули на мотузках свої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жартівники», після закриття браузера.