Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Щось схоже сталося і з Альфонсо. Якось уранці він привіз мене до матері, згодом з’явився Марчелло, і Альфонсо від одного його виду перелякався на смерть. Хоч Солара не поводився якось дивно: з холодною чемністю привітався зі мною, кивнув йому, вдаючи, що не помітив простягненої руки для рукостискання. Щоб уникнути незручної ситуації, я потягла свого друга до коридору, пояснюючи, що маю погодувати Імму. Як тільки ми вийшли, Альфонсо пробурмотів: «Якщо мене вб’ють, то знай: це зробив Марчелло!» Я відповіла: «Не перебільшуй!» Але він ніяк не міг заспокоїтися, із сарказмом почав перелічувати людей з нашого району, що охоче його порішили б, – у списку були відомі й не відомі мені імена. Назвав і свого брата Стефано (сміявся: “Він трахає мою дружину, лише аби показати іншим, що не всі в нашому роду голубі”!), і Ріно (знову зі сміхом: “Відтоді як він усвідомив, що я схожий на його сестру, охоче зробив би мені те, що не може зробити їй!”). Але першим у списку все одно був Марчелло. Альфонсо казав, що той ненавидів його більше за всіх. Сказав задоволено і разом із тим збентежено: «Він гадає, що то через мене Мікеле з’їхав з глузду!» І додав, регочучи: «Ліна підказала її копіювати, їй подобається, як у мене виходить. Їй до вподоби, як я її наслідую і як це діє на Мікеле. І мені теж подобається». Потім раптом замовк, помовчав і запитав: «А ти що думаєш?»

Я слухала його, а сама тим часом годувала дитину. І він, і Кармен не задовольнялися тим, що я знову жила в Неаполі, що ми з ними час до часу зустрічалися. Вони хотіли, щоб я знову жила життям нашого району, щоб стала пліч-о-пліч із Лілою як їхній янгол-охоронець, вимагали, аби ми з нею діяли, як божества – іноді – у згоді, іноді – змагаючись одна з одною, – але завжди уважні до їхніх проблем. Оте прохання брати більше участі в їхніх справах, з яким часто-густо зверталася до мене і Ліла і яке здавалося мені недоречним і нав’язливим, за тих обставин мене розчулило. Я відчувала, що воно луною долучалося до змученого голосу моєї матері, яка з гордістю розповідала про знайомих із району як важливу частину себе самої. Я притиснула до грудей Імму і поправила їй ковдрочку, щоб захистити від протягів.

66

Лише Ніно й Ліла ні разу не прийшли до клініки. Ніно відразу заявив: «Не маю анінайменшого бажання зустрічатися з тим каморристом. Мені шкода твою матір, але я не можу поїхати з тобою». Я переконувала себе, що то лише привід для виправдання своєї відсутності, але він, схоже, образився через те, що так багато зробив для матері, а вся моя родина стала на бік Солари. Я спробувала пояснити, що не все так просто: «Марчелло тут ні до чого. Ми прийняли його допомогу, аби потішити матір». А він у відповідь пробурчав: «Так Неаполь ніколи не зміниться!»

Ліла нічого не сказала про перевезення матері до приватної клініки. Але й надалі допомагала мені, як могла, хоча вже й сама мала ось-ось народити. Я почувалася незручно, казала їй: «Не хвилюйся за мене, тобі слід подбати про себе!» «Та ні, – відповідала вона зі смішком, за яким ховалася тривога, і погладжувала свій живіт, – малюк затримується. Я не поспішаю, і він теж». І як тільки мені щось було треба, вона відразу прибігала. Звичайно, вона не пропонувала відвезти мене до Каподімонте, як Кармен і Альфонсо. Але якщо в моїх доньок підвищувалася температура і вони не ходили до школи, як у перші три тижні після народження Іммаколати, коли було холодно і дощило, вона завжди допомагала. Залишала роботу на Енцо й Альфонсо й приїжджала на Тассо, щоб доглядати всіх трьох.

Я раділа, адже спілкування з Лілою завжди йшло на користь Деде й Ельзі. Вона вміла викликати в обох любов до новонародженої сестрички, знала, як навчити відповідальності Деде, їй вдавалося тримати під контролем Ельзу й заспокоювати Імму, не запихаючи їй негайно до рота соску, як це зазвичай робила Мірелла. Єдиною проблемою був Ніно. Я повсякчас боялася, що Ніно зайнятий лише для мене, а коли дізнається, що з дітьми сидить Ліла, то неодмінно прийде їй допомагати. Тому глибоко всередині я ніколи не почувалася спокійною. Ліла приїжджала, я давала їй купу інструкцій, записувала на аркуші номер клініки, про всякий випадок попереджувала сусідку про свою відсутність і їхала до Каподімонте. Сиділа з матір’ю не більше години й поспішала додому, щоб устигнути погодувати Імму груддю й приготувати обід. Дорогою додому я часто уявляла собі, що зараз застану Ніно з Лілою за цікавою бесідою, як то бувало на Іскії. Звичайно, мої фантазії йшли набагато далі, але я з відразою відганяла їх. Більше мене лякала інша думка, і щоразу, коли я сиділа за кермом, вона здавалася мені важливішою. Я уявляла, що коли Ніно буде вдома, у Ліли почнуться перейми, і йому доведеться негайно везти її до лікарні. Тоді Деде залишиться за старшу, Ельза порпатиметься в Лілиній сумочці з наміром щось поцупити, а Імма лежатиме в колисці голодна й розчервоніла від плачу.

Приблизно так і сталося, але без Ніно, його й сліду не було. Одного ранку я повернулася з клініки, як завжди до полудня, і побачила, що Ліли немає: у неї почалися пологи. Я страшенно за неї розхвилювалася. Адже найбільше її лякали будь-які зміни і мутації матерії. Вона ненавиділа почуття слабкості, не терпіла порожніх слів, коли вони втрачали зміст. А тому я молила про одне: хай вона витримає.

67

Про її пологи мені відомо з двох джерел: від неї самої і від нашої лікарки-гінеколога. Тож я спробую своїми словами переказати те, що мені розповіли. Дощило. Від моїх пологів минуло днів двадцять. Мати лежала в клініці вже кілька тижнів, і якщо я не приїжджала, то починала плакати, як мала дитина. Деде лихоманило, Ельза відмовлялася йти до школи, бо нібито хотіла доглядати сестру. У Кармен були невідкладні справи, Альфонсо теж не мав часу. Я зателефонувала Лілі. Як завжди, почала довго вибачатися: якщо у тебе багато роботи, якщо тобі не до мене, так і скажи, я щось вигадаю. Вона насмішкувато відповіла, що в неї все чудово, на роботі вона сама собі хазяйка і може чинити, як їй заманеться. Моїх старших доньок вона любила, але особливо їй подобалося разом із ними піклуватися про Імму. То була своєрідна гра, яка тішила всіх чотирьох. «Негайно виїжджаю», – сказала Ліла. За моїми підрахунками, вона мала приїхати десь за годину, але щось її затримувало. Я зачекала ще трохи, але,