read-books.club » Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 53 54 55 ... 125
Перейти на сторінку:
Віталася з ним, він відповідав і додавав: «Поки ти з нею побудеш, я вийду викурю сигарету». Часом я задумувалася: як йому, такому непримітному, вдалося вижити в цьому жорстокому світі, у Неаполі, на роботі, у районі, навіть удома?

Коли приходила Еліза з сином, я бачила, що в них з батьком встановилися тепліші стосунки. Еліза зверталася до нього з поблажливою зверхністю. Часто лишалася в клініці на цілий день, а інколи й на ніч, аби батько міг піти додому й поспати у своєму ліжку. Щойно увійшовши до палати, Еліза відразу починала критикувати все навколо: то пил на полиці, то шибки брудні, то їжа не така. Вона робила це для того, щоб перед нею запобігали, щоб усім було ясно, хто тут командує. Пеппе з Джанні не відставали. Обидва, як тільки починала стогнати мати чи жалівся батько, хапалися за дзвоник і кликали медсестру. Якщо медсестра затримувалася, брати суворо їй дорікали, а потім, усупереч логіці, винагороджували щедрими чайовими. Джанні щоразу перед відходом пхав їй до кишені гроші й казав: «Ти повинна завжди бути біля дверей і з’являтися за першим викликом, затямила? А каву питимеш після роботи, ясно?» А потім, щоб показати, що наша мати неабияке цабе, двічі чи тричі згадував ім’я Солар. «Синьйора Ґреко, – казав, – належить Соларам».

Належить Соларам. Я від тих слів закипала від злості, соромилася. А про себе думала: або так, або в державній лікарні. І казала собі: але потім (що я мала на увазі під отим «потім», сама собі боялася зізнатися!) мені доведеться прояснити багато питань з моїми братами і Марчелло. А поки я тішилася тим, що приходила до материної палати й заставала там її подруг із району, усіх її віку, перед якими вона охоче вихвалялася: «Це мої діти так розстаралися!» – або, вказуючи на мене: «Елена – відома письменниця, живе на Тассо, звідти видно море. Гляньте, яку гарненьку внучку мені народила! Назвала Іммаколатою на мою честь!». Коли її подруги виходили з палати, бурмочучи собі під ніс: «Заснула!», я негайно заходила, щоб перевірити це, а потім поверталася з Іммою до коридору, де повітря здавалося свіжішим. Залишала двері палати прочиненими, щоб наглядати за матір’ю, яка частенько так стомлювалася після відвідин, що відразу безсило засинала й стогнала вві сні.

Час від часу мені несподівано допомагали. Іноді Кармен заїжджала провідати мою матір і відвозила мене додому автівкою. Або ж Альфонсо. Звісно, вони це робили для мене. До моєї матері завжди ставилися шанобливо, задовольняли її самолюбство, розхвалюючи палату та внучку, але більшу частину часу проводили зі мною в коридорі або чекали на вулиці в машині, аби вчасно завезти мене до школи забрати доньок. Ранки в їхньому товаристві пролітали як мить і справляли особливе враження: були символом нового району, не того, що вимирав і втілювався в образі матері, а іншого, нового, який виникав під Лілиним впливом.

Я розповіла Кармен про все, що Ліла зробила для моєї матері. Та задоволено промовила: «Так усім же відомо, що Лілу ніхто не зупинить!» Вона говорила про Лілу так, що ледь не приписувала їй магічних здібностей. Але найбільше мене вразили ті п’ятнадцять хвилин, які я провела з Альфонсо в напівтемному коридорі клініки, поки лікар оглядав матір. Альфонсо теж, як завжди, розсипався в подяках Лілі, але мене здивувало, що він уперше розповів про свій досвід. Сказав між іншим: «Ліна навчила мене професії, за якою – велике майбутнє!» Навіть вигукнув: «Та якби не Ліна, ким би я був сьогодні?! Так, шмат живого м’яса, і все!» Порівнював Лілину поведінку з поведінкою дружини: «Я завжди давав Марізі свободу, а вона за це наставляла мені роги, я дав своє прізвище її нагуляним дітям, але вона все одно завжди мене мучила і зараз мучить. Тисячу разів плювала мені в очі й казала, що я її обдурив!» Захищався: «Ну, от чим я її обдурив, Лену?! Ти така розумна, інтелігентна, ти мене зрозумієш! Найдурнішим з усіх був я, бо сам себе дурив, і якби Ліна не допомогла, то так би й помер обдуреним!» Промовив зі сльозами на очах: «Основне, що вона зробила для мене, – це змусила ясно усвідомити й сказати самому собі: я торкаюся ноги цієї жінки – і нічого не відчуваю. І водночас помираю від бажання торкнутися ноги того чоловіка, саме його, погладити його руки, обрізати йому нігті манікюрними ножицями, видавлювати йому вугрі, піти з ним на танці й сказати: “Якщо вмієш танцювати вальс, веди мене, дай відчути, як ти гарно танцюєш!”» Згадав давні події: «Пам’ятаєш, ви з Ліною якось прийшли до мого батька й попросили віддати вам ляльок, а він покликав мене й спитав зневажливо: “Альфó, це ти забрав ляльок?” Уже тоді я був соромом родини, грався ляльками сестри й одягав материні панчохи». Пояснив мені, але так, ніби я вже давним-давно все знала, і він зізнавався самому собі: «Я змалечку знав, що не такий, як усі думають; і навіть не такий, як сам про себе думав. Казав собі: “Я – щось інше, щось таке, що ховається всередині, у жилах, поки не має назви і чекає”. Але не знав, що воно таке, й гадки не мав, як воно може стати мною. Аж поки Ліла не змусила мене – не знаю, як сказати, – взяти щось від неї. Ти ж знаєш, яка в неї вдача, сказала: “Почни з оцього і побачиш, що станеться”. Так ми з нею перемішалися – це було весело! – і тепер я не такий, яким був раніше. Я не як Ліла, я зовсім інша особа, яка вимальовується поступово».

Його тішила та відкритість, із якою він мені все це розповідав, і мене саму вона порадувала. Між нами знову зародилася довіра, не схожа на ту, що була в школі. Треба сказати, що з Кармен, як на мене, стосунки теж значно потеплішали. Але згодом я усвідомила, що обоє, хоч і різними способами, просили в мене чогось більшого. В обох випадках я зрозуміла це, коли в клініці з’явився Марчелло.

Мою сестру Елізу та її сина зазвичай привозив машиною літній чоловік на ім’я Доменіко. Він залишав їх у клініці й відвозив батька додому. Та інколи Елізу з Сильвіо привозив сам Марчелло. Одного ранку він приїхав саме тоді, коли зі мною сиділа Кармен. Я була переконана, що між ними виникне сварка, але вони натомість холодно привіталися, без особливої неприязні, і згодом Кармен заговорила з ним майже улесливо, ніби шукаючи його прихильності. Як тільки ми залишилися наодинці, вона тихенько поділилася: хоча Солари її й ненавиділи, вона намагалася поводитися з ними привітно заради Пасквале. «Але я вже більше так не можу, Лену! –

1 ... 53 54 55 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"