Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Ліла тим часом запізнювалася. Її тіло наче посилало сигнали, що краще сидіти вдома. Переймів у неї не було, але через якесь дивне самопочуття вона попросила Енцо поїхати з нею. Не встигли вони й поріг переступити, як Ліла відчула перші перейми. Вона негайно зателефонувала Кармен, попросила допомогти моїй сусідці з дітьми, після чого Енцо повіз її до лікарні, де працювала наша гінекологиня. Там у неї відразу розпочалися страшні пологові болі, які ніяк не закінчувалися. Пологи тривали шістнадцять годин.

Таку хроніку подій Ліла згодом переповіла мені майже весело. «То неправда, що ти мучишся лише під час перших пологів, а потім набагато легше, – заявила вона, – мучишся щоразу». І стала наводити докази, різко й водночас саркастично. Їй здавалося нелогічним виношувати дитя в лоні й водночас намагатися виштовхнути його звідти. «Це ж так бридко, – казала, – викохувати його в собі дев’ять місяців як найбажанішого гостя з нав’язливою думкою одного дня жорстоко випхати». Хитала недовірливо головою, ніби ніяк не могла примиритися з непослідовністю дійства. «Це ж просто неймовірно! – вигукнула вона, переходячи на чисту італійську. – Власне тіло повстає проти тебе, стає найлютішим ворогом та завдає найнестерпнішого болю!»

Вона годинами відчувала гострий біль внизу живота, що різав їй лоно холодним полум’ям, вивертаючи його назовні, а потім перекидався вгору, трощачи нирки. «Хай тобі грець, – іронічно лаяла мене, – яка ж ти брехуха! І в чому полягає оте твоє дивовижне відчуття?!» І присягнулася, цього разу вже не жартуючи, що більше ніколи в житті не завагітніє.

Але за словами лікарки, яку Ніно якось запросив до нас на вечерю разом із чоловіком, пологи в Ліли пройшли нормально, без ускладнень, і будь-яка інша жінка на її місці розродилася б запросто. Ускладнення виникли через саму Лілу та її заморочену голову. Тому лікарка сердилася на неї. «Ти робиш усе навпаки: утримуєш дитину, коли треба її виштовхувати. Ну ж бо, тужся!» Лікарка, без сумніву, ставилася упереджено до своєї пацієнтки, і того вечора навіть не приховувала цього. По-змовницьки, на втіху Ніно, вона охоче підтверджувала: Ліла робила все можливе, аби не народити на білий світ ту дитину. Вона щосили утримувала її в собі і час від часу казала: «Розріж мені живіт, зроби це сама, бо я не можу». Коли ж лікарка гримала на неї, намагаючись підбадьорити, та у відповідь обливала її найбруднішою лайкою. «Піт із неї ллється рікою, – розповідала нам гінекологиня, – з-під високого лоба вона дивиться налитими кров’ю очиськами й репетує: “Легко тобі наказувати! Ану, стань на моє місце, заразо, виштовхни його сама, якщо зможеш! Це дитя мене убиває!”»

Я розгнівалася й присоромила лікарку:

– Не слід розповідати такі речі!

Вона ще більше розпалилася й вигукнула:

– Розповідаю, бо ми друзі!

Потім несподівано заговорила стриманим професійним тоном і з награною серйозністю заявила:

– Якщо ви справді любите Лілу, – вона мала на увазі мене й Ніно, – допоможіть їй зосередитися на чомусь такому, що по-справжньому їй подобається, інакше її скажений (саме так і сказала!) розум доведе до біди і її, і її близьких.

Наприкінці ще раз наголосила, що в пологовій залі їй довелося спостерігати за боротьбою проти природи, неймовірною у своїй жорстокості сутичкою між матір’ю та дитиною.

– То було справді неприємне видовище, – завершила вона.

Народилася дівчинка – дівчинка, а не хлопчик, як передбачали всі навколо. Коли я нарешті прийшла до лікарні провідати Лілу, вона була виснажена, але з гордістю показала мені доньку. Запитала:

– Імма скільки важила?

– Три двісті.

– Нунція важить майже чотири. Живіт у мене був маленький, а от вона сама – велика.

Ліла справді назвала малу на честь матері. А потім, щоб не розчаровувати свого батька (Фернандо старим став іще дратівливішим), а також родичів Енцо, похрестила малу в церкві нашого району, влаштувавши пишне свято в офісі «Basic Sight».

68

Доньки відразу стали для нас приводом частіше спілкуватися. Ми з Лілою телефонували одна одній, зустрічалися, щоб разом погуляти з дітьми, і безкінечно говорили, але вже не про нас, а про них. Принаймні так здавалося. Насправді через взаємну увагу до дочок почала проявлятися нова цінність та складність наших стосунків. Ми порівнювали дівчаток у всьому, ніби намагалися переконатися: добре здоров’я чи нездужання однієї є віддзеркаленням доброго здоров’я чи нездужання другої. Таким чином ми могли б посприяти першому або ж запобігти другому. Ми ділилися одна з одною почутим чи вичитаним, ніби змагалися: хто з нас знайшов краще дитяче харчування, м’якіші підгузки, ефективніший крем проти подразнень. Не було такої сукенки, яку б Ліла купила для Нунції, – тепер її називали Тіною, зменшувальною формою від Нунціатіни, – і не придбала такої ж для Імми. І я в межах свого скромного сімейного бюджету робила так само. «Знаєш, Тіні було так гарно в цьому комбінезончику, то я взяла такий і для Імми», – казала вона. Або: «Тіні в цих черевичках так зручно, то я купила такі й для Імми».

– А ти знаєш, – сказала я їй якось жартома, – ти назвала свою доньку так, як звали мою ляльку.

– Яку ще ляльку?

– Ту, що була в мене в дитинстві, Тіну. Ти що, не пам’ятаєш?

Вона торкнулася чола так, ніби в неї заболіла голова, і відповіла:

– Справді, але я не навмисно.

– То була гарна лялька, я її дуже любила.

– Моя донька краща.

Так пробігали тиждень за тижнем, і в повітрі запахло весною. Якось уранці моїй матері погіршало, усіх нас охопила паніка. Оскільки на той час навіть сестрі й братам стало ясно, що лікарі в клініці не дуже професійні, ми знову заговорили про те, щоб перевезти її до державного закладу. Я запитала Ніно, чи не можна через професорів, знайомих його тестя, які раніше нам допомагали й лікували матір, влаштувати так, щоб її поклали до окремої палати. Але Ніно заявив, що він категорично проти блату чи особливих умов, адже в державному закладі ставлення має бути однаковим до всіх, і завершив промову тим, що сердито пробурчав: «Слід покласти край переконанню нашого народу, що для того, аби отримати місце в лікарні, треба бути привілейованим або віддатися на волю каморри». Звичайно, сердився він не на мене, а на Марчелло, але я все одно злякалася. Однак я була впевнена, що врешті він би все одно мені допоміг, якби тільки моя мати, попри страшні муки й біль, не дала нам зрозуміти всілякими способами, що краще помре в комфорті, аніж бодай на кілька хвилин опиниться у відділенні швидкої допомоги. Тоді Марчелло вразив усіх іще раз, привізши до клініки одного зі