Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Приголомшена тим, що сталося, я схоплююся з місця, заламуючи руки. І, як у тумані, спостерігаю за марними намаганнями Са-арда знайти молодшого брата. Чую спроби відновити зв’язок, що повторюються знову і знову.

Але все даремно.

Серце стукає десь у горлі. Мені страшно. Дико страшно за того, кого ще зовсім недавно я сама боялася. А тепер… мені нестерпно хочеться кудись бігти, щось робити, якось шукати, зробити хоч щось. Але зупиняє чітке та безжальне усвідомлення, що зробити я нічого не можу. Крім одного.

«Де ти, невидимка? – подумки кричу. − Відгукнися негайно! Прошу тебе, допоможи нам. Будь ласка".

А у відповідь тиша. І порожнеча. Ніхто не дивиться. Ніхто не говорить зі мною. Ні поруч. Ні в моїй голові.

"Будь ласка. Я тебе дуже прошу. Відгукнися. Допоможи», – закликаю знову і знову, навіть не помічаючи, що плачу і сльози струмками течуть по щоках.

Але в якусь мить це помічає Са-ард. Або може, він просто вловлює мої уявні зойки. Тому що розвертається до мене різко, пронизавши примруженим поглядом. Але не намагається зупинити. Лише спостерігає. І мені ввижається в цьому погляді надія.

«Будь ласка, відгукнуся», – схлипую, заплющуючи очі, стискаю пальцями скроні. Почуваюся так, ніби зараз вирвусь із цієї тілесної оболонки. Аби лиш докричатися.

І нічого.

Хто б не говорив зі мною вчора, зараз він чи вона явно не збирається цього робити. Або не чує. Або не хоче.

− Що тепер робити? – шепочу, підводячи погляд на Са-арда. − Ви ж можете його знайти? Він же не загинув, правда? Бо інакше не зник би тоді. Після аварії залишилися б сліди, уламки. А так його ніби... викрали.

− Цікава версія, − звужує очі змій старший. − Втім, я схильний з тобою погодитис-с-ся.

− Але ж у вас є спосіб знайти його? Може ментально з ним зв'язатися?

На це Са-ард здивовано хмикає і схвально киває, ніби похваливши за кмітливість.

− Ментальний зв'язок з братом мені зараз теж не вдається встановити, − і бачачи, як розширюються від жаху мої очі, додає, явно намагаючись заспокоїти: − Він точно живий. Його смерть я б відчув. Так само як і серйозні травми. А от що саме з ним трапилося, мені належить з'ясувати. Поки що я не вловлюю зовсім нічого. Це означає одне із двох. Або він повністю непритомний. Або на цій планеті є хтось, хто здатний заглушити наш зв'язок. Перше ймовірніше. Але й другий варіант більш ніж можливий, якщо враховувати нашого вчорашнього спостерігача.

− Але ж він допоміг, − бурмочу я, хоч і сама розумію, що це не особливо переконливий аргумент.

− Ми не знаємо, з якою метою він це зробив.

− Мені більше не намагатися докричатися до нього? – закушую губу.

− Чому ж. Намагайся. Як мінімум, це може дати нам якусь підказку, − обпалює гострим поглядом Са-ард повертаючись до своєї роботи.

Намагалася я протягом кількох годин.

Са-ард звісно весь цей час шукав. Сканував як поверхню планети, так і її надра. Вивчав кожен камінчик на місці події. Поки що дистанційно. Але я вже бачила похмуру рішучість у його очах. І розуміла, що вона означає.

− Ж-шеня, приготуй щось поїс-с-сти, − розпорядився він годину тому, прямуючи до тих самих дверей, що ведуть до технічних приміщень.

Розпорядження це я виконала. Особливо не замислюючись і вибравши парочку найпростіших у приготуванні рецептів зі скарбнички штучної пам'яті. І весь цей час, у проміжках між уявними закликами в порожнечу, не могла не думати про те, чим все це може обернутися.

У тому, що Са-ард планує особисто вирушити на планету, я практично не сумніваюся. Я, звичайно, не можу похвалитися, що аж дуже добре вивчила своїх хвостатих супутників, але не помітити, що старший змій дуже дорожить молодшим братом і почувається відповідальним за нього, було складно.

Але якщо він туди полетить… якщо з ним теж щось станеться… Що тоді буде з кораблем?

Що ж тоді буде зі мною?

Від жаху всієї цієї ситуації мене вже буквально трясе і нудить. Мені дуже страшно за Шоа-дара. І за Са-арда тепер теж. І за себе. Я чудово розумію, що пропаду без них.

Усвідомлення власної безпорадності взагалі доводить до відчаю. Рятує тільки те, що в мене є конкретне завдання, яке мені поставили, і я маю його виконати. Приготувати їжу. Ось я й готую.

Присутність Са-арда в харчовому відсіку відчуваю якраз у той момент, коли дістаю тацю з наміром віднести все підготовлене до кімнати відпочинку.

− Залиш. Тут поїм, – велить позбавленим емоцій голосом.

Піднявши погляд на похмурого на-агара, що застиг у дверному отворі, лише мовчки киваю. Він безшумно повзе до мене, завмирає навпроти. Я мовчки підсуваю до чоловіка тарілки з... вже, мабуть, вечерею. Кладу поруч двозубу вилку і ніж. Са-ард так само мовчки приймається за їжу.

− Я лечу на пош-ш-шуки брата, − повідомляє, за кілька хвилин.

На це я теж можу лише кивнути. Бо чудово розумію його рішення. Сама б на його місці зробила все, щоб витягнути близьку люд... близького, загалом.

− Ви знайшли хоч якісь сліди?

− Так, дещо знайш-ш-шов, − вимовляє, уважно спостерігаючи за мною.

− А зв'язок із ним?

− Частково почав відновлюватися. Я вловлюю те, що відчуває зараз Ш-ш-шоа.

− Що саме? – схвильовано скидаю очі на Са-арда.

І відчуваю, як стискається все всередині розжареним обручем, коли його очі вицвітають, практично чорніючи.

Все так погано? Шоа-дару боляче? Його катують? Він поранений?

Щось мені зовсім погано.

– А якщо й з вами щось трапиться… – шепочу, проковтнувши гірку грудку. − Ви знаєте, як від цього уберегтися?

− У мене є деякі думки, − отримую нову розпливчасту відповідь.

Хочеться кричати від цієї страшної невизначеності. Трясти його, вимагаючи чіткіших відповідей, якихось гарантій, хоч чогось, що дарує надію. Але я розумію, що це марно. І розумію, чому він не озвучує свої плани. Сама вже не раз замислювалася, а чи не моїми очима невідомі викрадачі вивідали плани та маршрути на-агарів.