Читати книгу - "День попелу"

— Можеш на мене сподіватися.

Ньєман пішов не озираючись, навіть не грюкнувши дверима.

Парковка, холодна й посріблена, наче крижана калюжа.

Флік поцупив ключі від найшвидшої тачки у відділку, «рено меган III RS», яка належала БШВ (бригаді швидкого втручання). Двигун потужністю 265 кінських сил розганявся до 100 км/год за 6,3 секунди і міг досягнути 260 км/год. Саме те, що потрібно, аби шугати Маєтком і наглядати за пошуковою операцією.

Ніч була світла, як альбінос. Біла трава, знебарвлені ялини — усе здавалося вицвілим, засліпленим, ошалілим від яскравих фар «мегана». Ньєман ніби не їхав дорогою, а пірнав у цю бліду пробоїну, яка вела його по той бік ночі, туди, де загони жандармів мали от-от зруйнувати мурашник посланців і вирвати в них із лап їхню бранку.

Раптом він усвідомив, що краєвид змінився. Перемкнув дальнє світло на ближнє. Усе навколо повернулося до темної реальності, густої чорної матерії, тоді посвітліло до сепії. Ліси, рівнини, виноградники іржавіли, набували вохряного відтінку. Із пейзажем відбувалася якась загадкова корозія, яка перетворювала бронзу на мідь, чорнило на кров...

Ньєман гнав, не гальмуючи. Гілля трусилося, стовбури блищали, тіні тремтіли... Небо золотіло, біля підніжжя виноградних кущів займалися руді вогники. Усе набувало м’якого, теплого відтінку, наче у світлі ламп, які діти майструють із апельсинових шкірок.

Тоді до нього дійшло.

Багаття.

Посланці почали святкування, розводячи яскраві вогнища у кутках кожної ділянки. У повітрі розліталися жаринки, переліски скидалися на просочені бурштином губки... Увесь краєвид наче накрило куполом із червонувато-коричневої смоли.

Ньєман придушив лайку. Як їм дали це зробити? Що би не відбувалося у цьому гівняному Маєтку, неможливо було змусити їх відступитись від плану. Навіть якщо цей план дозволяв мимохідь позбутися доказів і підозрілих слідів.

Флік рефлекторно кинув погляд у бічне дзеркало з пасажирського боку: його обличчя здавалося роздробленим на частинки іскорками, якими повнилась ніч. Пика зі скловолокна, на якій читався страх і занепокоєння.

Перевівши погляд назад на дорогу, Ньєман ледве встиг вчавити в підлогу педаль гальма. «Меган» різко зупинився, розвернувшись на 180 градусів на асфальтованій сільській дорозі.

На шляху виднівся силует. Змокла до нитки жінка, схоже, щойно ледь не втонула. Заплутавшись у липких складках сукні, вона хиталася, а з її обличчя й волосся струменіла рідина...

Ньєман увімкнув дальнє світло фар і придивився.

Скільки треба було часу, аби повірити в таке диво?

У кожному разі, цю чудесну появу він аналізував не очима й не мозком, а серцем, інтуїцією або якимось іншим чуттям, для якого навіть не знав назви.

Істотою, яка кульгала дорогою, ніби викинута на берег хвилями жаху, була ніхто інша, як Івана.

68

У них були імена, встановлені факти злочинів, обтяжливі обставини. Однак Івана не хотіла арештовувати Рашель та її банду — і мала рацію. Це був найкращий спосіб загальмувати розслідування і так ніколи й не дізнатися ім’я вбивці, який загрожував посланцям. Усе, що вони отримали б, — це зізнання в замаху на вбивство Івани Богданович і — можливо — у вбивстві Марселя-найманця.

І на цьому все й закінчиться.

Той, хто прикінчив Самюеля, Жакоба й Циммермана, закрутиться з вітром, а Ньєман із Іваною так і не збагнуть його мотиву.

Убивця нападав на фанатиків, які не боялися застосовувати насильство у відповідь. У цій чорно-білій ночі фліки домовилися: найперше треба дізнатися їхню таємницю, байдуже, захована вона у фресках, у минулому секти чи в незаконних махінаціях лікаря.

Тепер слов’яночка приймала душ, а Ньєман міркував. Не про розслідування, а про неї.

Він ледь не втратив її і, сам того не усвідомлюючи, знову стикнувся віч-на-віч із прірвою. З тією славнозвісною смертю, яку він уже спізнав і яка вбила його в руслі ріки в Ґерноні.

Ситуацію можна було розглядати з двох боків.

Івана була його протеже. Він урятував її першого разу, коли вона кокнула свого хлопця-покидька, щоби не дати йому ввести героїн їхньому чотирирічному сину. Врятував її вдруге, допомігши злізти з наркоти й змусивши скласти іспити на атестат зрілості, а тоді відправивши її до Канн-Еклюз, школи офіцерів поліції. Зрештою, він вирвав її з лап нудьги, що з’їдала її в комісаріаті Версаля, запропонувавши долучитися до його бригади, Центрального бюро у справах кривавих злочинів.

Так виглядав лицьовий бік.

Але був і виворіт.

Діючи так, Ньєман рятував самого себе. Повернувшись із пекла — не тільки пекла злочинності, але й власного, внутрішнього, забороненого пекла, так само сповненого жорстокості, як і те, проти якого він боровся, — флік знайшов у Івані свій шлях, свою причину жити далі. Це вона витягла його з могили, з’явившись у його житті. Це завдяки їй він народився вдруге.

Сидячи в коридорі відділку, Ньєман усміхнувся сам до себе, зворушений дзюркотінням душу за дверима роздягальні. Він уявляв, як його протеже, маленька мармурова статуя в стилі Деґа, змиває виноградний сік, повертаючи тілу природну білизну. Він почувався щасливим.

Тепер Івана була поруч із Ньєманом, і вдвох вони розгорнуть масштабні бойові дії. Тепер вони нестимуть небезпеку ворогу й «тероризуватимуть терористів», як казав старий добрий Пасква[31]. Флік на схилі років зі спритним револьвером і юна ціпонька, яка харчується зерновими.

— Я готова.

Ньєман підвів погляд і побачив її, вдягнуту в манатки, які відкопали для неї у відділку. Забуті або реквізовані лахи, чи навіть зняті з якоїсь самогубці. Червона спортивна кофта з трьома білими смужками на рукавах, такими ж, як на чорних спортивних штанях. Заношені до дір кросівки для бігу. Усе це (більш-менш) прийшлося до її мініатюрних форм і пасувало її загостреному обличчю з розпашілими від гарячого душу щоками.

— Ходімо? — нетерпляче мовила Івана, беручи кобуру, яку він їй простягав.

Вона засунула в неї «зіґ зауер SP 2022», який приніс їй Ньєман, перед цим клацнувши затвором — флік сподівався, що вона все-таки залишила зброю на запобіжнику.

Спостерігаючи за Іваною, він відчув кольки страху. Вона походила на гранату з відірваною чекою, яка от-от вибухне. Її приятеля вбили. Саму її намагалися втопити в тоннах винограду. До того ж, у душевному розумінні їй збрехали, її зрадили, поглумилися над надією, яку вона виплекала у цих типів: трохи спокою для її змученої душі. Тепер Івану тримав на ногах порив чистої помсти.

Ньєман ані гадки не мав, що робити далі, але не наважився зізнатись їй у цьому. Була північ, вони були в глибокій дірі — у кратері