Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

По ліву руку з’явився Воллсфьорден. Зграя чайок кружляла над якимось човном. Мартін оперся лівою рукою на бокове вікно й уважно стежив за дорогою. Вони наздогнали вантажівку, що повзла надто повільно. Вузька, звивиста дорога не дозволяла її обігнати і вони довго теліпалися за нею. Через два кілометри вантажівка взяла праворуч, ближче до узбіччя, і Мартін, ухопившись обома руками за кермо, миттю її об’їхав.

Нарешті пискнув телефон. Вістінґ вийняв його з кишені. Він записав ім’я «Ліне» з крапкою в кінці, щоб знати, коли телефонує Гаммер.

— Це — Ліне, — промовив він, обертаючись до Мартіна. — Вона хоче, щоб я послухав її подкаст. Можна?

Мартін приглушив звук.

— Ніколи не слухав такого, — сказав він.

— І я не слухав.

Вістінґ натиснув посилання в смс-ці, увімкнув голосний зв’язок у телефоні. Мартін вимкнув радіо. Після короткої музичної заставки салон виповнив голос Ліне.

Обоє чоловіків мовчки слухали. Мартін звернув на Хілєбюґду, по обидва боки дороги тепер миготів ліс.

Чути з динаміка голос Ліне було доволі незвично. Вона мала добре поставлений дикторський голос, говорила легко й невимушено, та водночас дуже серйозно. Назвала головні віхи в справі, змалювала портрет Надії Кроґ і пообіцяла слухачам, що спробує докопатися, що ж насправді трапилося з дівчиною. Історія добре структурована, за всіма правилами журналістики, з інтригою наприкінці.

Мартін тримав обидві руки на кермі. На обличчі — ніяких емоцій. За якихось десять хвилин він звернув з головної дороги і під’їхав до шлагбаума, поставив авто на нейтралку й ручне гальмо.

— Я відчиню, — запропонував Вістінґ.

Він увімкнув паузу, взяв у Мартіна ключ і вийшов з авта.

— Замок трохи тугий, — попередив Мартін.

Вістінґ пошпортав трохи ключем у замку, але таки відчинив його, підняв шлагбаум настільки, щоб Мартін зміг під ним проїхати. Потім опустив і почепив замок на місце.

Дорога тут була жахлива. Галька скрипіла під колесами, авто чіплялося бризковиками за краї вибоїн, перш ніж плюхнутися в чергову калюжу. Вістінґ вимкнув телефон, щоб не відволікати Мартіна від маневрів. Мартінові доводилося іноді вести авто самим краєм дороги, щоб обминути глибокі ритвини і ями. Гілки дряпали кузов, і Вістінґ був уже радий, що не взяв свого авта.

Пікап повз далі, доки звалювався в нову яму. Мартін Гауґен натиснув на газ. Колеса прокручувалися в болоті, й авто повело юзом до крутосхилу з боку Вістінґа. На щастя, Мартінові вдалося його вирівняти.

— Коли мій дідусь узяв собі цю місцину, дороги тут не було, — сказав Мартін. — До хатинки добиралися човном, а матеріали звозили взимку, коли озеро бралося кригою.

За кілька кілометрів дорога розгалужувалася. Вістінґ давно не бував у цих краях і ледве пригадував шлях до літнього будиночка. Мартін звернув ліворуч. Місцевість тут здавалася цілком непроїзною. Гальку змило, під колесами — спресований ґрунт, у якому дощі вимили глибокі рівчаки.

— Як виїдемо на пагорб, стане ліпше, — запевнив Мартін.

Так сталося. З вершини пагорба знову почався спуск. Повноводий струмок біг паралельно до дороги. Десь за кілометр вони опинилися на просторому майданчику розвороту. Там ще досі валялися зігнилі колоди з тих часів, коли звідти вивозили ліс. Майданчик заріс високою травою, яка шурхотіла попід днищем пікапа, коли Мартін розвертався і заїжджав заднім ходом до стежки.

Вістінґ вистрибнув з авта, прихопивши з собою газету. У кронах дерев, що тісно обступали галявину з усіх боків, шарудів вітер.

Мартін обійшов з Вістінґом пікап, опустив задній борт. Продукти вони розділили між собою. Наплічники швидко наповнилися. Найлегші харчі довелося скласти в один пакет, і Мартін зголосився його нести. Чоловіки закинули наплічники на спину й рушили вгору стежкою.

55

Бюрократичну частину справи вдалося залагодити доволі легко. їм не коштувало зусиль переконати Крістіне Тііс, поліцейського прокурора, що Еміль Шлєтаккер міг продати Мартінові Гауґену нелегальну зброю. Вона дала дозвіл на його затримання і на проведення обшуку в його помешканні за підозрою у зберіганні зброї. Нільс Гаммер подбав про організацію акції.

Два поліцейські автомобілі під’їхали до будинку Еміля Шлєтаккера. Четверо поліцейських стали перед входом. Адріан Стіллер сидів в авті на протилежному боці вулиці й бачив, як господар відчиняє двері. Один з поліцейських вручив йому папір. Чоловік на порозі, — доки йому щось пояснювали, — перебіг документ очима. Потім озувся, накинув куртку, йому вдягнули на руки кайданки й відвели до поліцейського авта.

Стіллер перейшов вулицю і попросив ще не відвозити затриманого.

В будинку поліцейські вже проводили обшук — ретельно, кімната за кімнатою.

Усередині все вказувало на те, що Еміль Шлєтаккер жив сам. Умеблювання дуже просте, але практичне. На кухні — увімкнена духовка. Стіллер зазирнув через скляні дверцята й побачив дві великі картоплини в алюмінієвій фользі. Він вимкнув духовку і повернувся до робочого кухонного столу. Там лежав чималенький шмат м’яса, чекав своєї черги на запікання. Телевізор у вітальні увімкнений на спортивному каналі.

— Зміна планів, — іронічно прокоментував один з поліцейських.

Інший поліцейський вийшов з кімнати в кінці коридору.

— Щось знайшли? — запитав Стіллер.

— Пневматичний пістолет, — сказав поліцейський, простягаючи зброю.

Саме цей пістолет було виставлено на продаж в інтернеті.

— Гаразд, продовжуйте, — махнув рукою Стіллер.

Він рушив до поліцейського авта й сів на заднє сидіння поруч із затриманим. Тому було дуже незручно сидіти з заведеними назад руками в кайданках. Чоловік йорзав і запитально дивився на Стіллера. Перше очманіння від несподіванки змінилося злістю. Еміль Шлєтаккер кляв і вимагав пояснень.

— Я вимкнув духовку, — спокійно промовив Стіллер.

Чоловік знову закляв, запевняв, що не вчинив нічого протиправного і що вони нічого в нього не знайдуть.

— Послухайте мене хвильку, — попросив Стіллер.

— Хто ти з біса такий? — злісно процідив затриманий.

Стіллер назвався.

— Я працюю у спеціальному відділі Кріпоса.

Це звучало значно поважніше, ніж він сказав би, що працює у відділі давніх та нерозкритих справ.

Еміль Шлєтаккер замовк.

— Мені насрати на твій шмат м’яса, зігниє він чи ні за вихідні, — вів Стіллер далі. — Мені насрати, що ти ввечері пропустиш футбольний матч. Мені й на тебе насрати! Мене цікавить лише одне: яку зброю ти продав чоловікові, який приходив до тебе вчора о 17.34 і пробув до 17.49?

Час він знав з даних маячка на Мартіновому пікапі. Така точність мала змусити чоловіка повірити, що поліція знає більше, ніж це було насправді.

Стіллер глянув убік будинку. Поліцейський у дверях дав йому знак, що