Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

За годину надійшло дві такі образливі відповіді:

«Старий дурню! Вже два роки, як Спритняк Дафі врізав дуба.

Бріжіт Магоні»

«Старий п’янице! Рудого Макфадена давно повісили, вже півтора року, як він в раю. Це кожному віслюкові відомо, тільки не поліцаям.

Мері О’Гуліген»

– Я так і здогадувався,– мовив інспектор.– Ось вам ще одне свідчення безпомилковості моєї інтуїції.

Коли який-небудь план провалювався, ця людина була готова негайно замінити його іншим. Він відразу ж написав оголошення до ранкових газет. Копія цього оголошення в мене збереглася:

«А-ксвбл. 242 Н. Тнд-фа 328 вмлг. ОЗПО,-; 2 т! Ав. Тс-с!»

– Якщо злодій живий і здоровий,– пояснив інспектор Блант, то він обов’язково прийде в призначене місце, де звичайно укладаються угоди між детективами і злочинцями. Зустріч відбудеться завтра опівночі.

Більш нічого було робити, і я, не гаючи часу, з почуттям величезної полегкості залишив кабінет інспектора.

Об одинадцятій годині вечора наступного дня я приніс сто тисяч доларів готівкою і віддав їх у руки головному інспекторові Бланту, котрий невдовзі й пішов, причому в його очах світилась давно відома мені відвага і впевненість. Минула година нестерпного чекання. Нарешті я почув так палко очікувані кроки і, задихаючись, непевною ходою рушив інспекторові назустріч. Яким тріумфом сяяли його очі! Він сказав:

– Ми домовились! Глузливці завтра заспівають іншої. Ідіть за мною!

Він узяв запалену свічку і спустився вниз у величезний підвал, де звичайно спало чоловік із шістдесят детективів, а зараз чоловік двадцять розважалися грою в карти. Я не відставав від інспектора, що швидко прямував до віддаленого напівтемного закутка приміщення. І саме коли я мало не знепритомнів від жахливого смороду, він спіткнувся об якусь величезну тушу і впав на неї з такими словами:

– Наша благородна професія відновила свою зганьблену честь! Ось він, ваш слон!

Мене принесли в кабінет інспектора на руках і привели до пам’яті карболовою кислотою. З’явились детективи у повному складі, і почались такі веселощі, яких я ще зроду не бачив. Запросили репортерів, відкоркували шампанське, стали проголошувати тости, тиснути один одному руки й поздоровляти. Героєм дня, зрозуміло, був головний інспектор, і його щастя, здобуте надзвичайним терпінням, гідністю й хоробрістю, було таке повне, що навіть я порадувався разом з усіма – я, що стояв там безпритульним жебраком, бо ж через власну необережність не виконав дорученої мені важливої справи і зіпсував свою кар’єру. В очах багатьох присутніх проступало глибоке захоплення інспектором, а детективи шепотіли: «Погляньте на нього: він справжній король свого фаху; дайте тільки вхопити нитку, і від нього ніщо не сховається».

Розподілювано п’ятдесят тисяч доларів з великим піднесенням. Коли ця процедура закінчилася, головний інспектор, запихаючи свою частку в кишеню, виголосив стислу промову. Ось що він сказав:

– Гроші, хлопці, ваші. Ви чесно заробили їх. Більш того, ви вкрили наш фах невмирущою славою.

Якраз у цю хвилину надійшла телеграма:

«Монро, штат Мічіган, 22 год. 00 хв.

Вперше за три тижні потрапив на телеграф. Їхав по слідах тисячу миль верхи густими лісами. Сліди щодень стають усе виразніші й свіжіші. Не турбуйтесь, я певен – ще тиждень, і слона ми знайдемо.

Детектив Дарлі»

Головний інспектор запропонував тричі прокричати «гіп-гіп-ура» на честь «одного з наших найкращих агентів», а потім наказав викликати Дарлі телеграмою для одержання належної йому частки винагороди.

Так закінчився цей дивовижний випадок з крадіжкою слона. Наступного дня всі газети, окрім однієї, наввипередки розхвалювали детективів. А той брудний листок надрукував таке:

«Славетні діла твої, о детективе! Щоправда, ти можеш бути трохи неповороткий, розшукуючи таку дрібничку, як украдений слон, ти можеш ганятися за ним цілі дні, а по ночах три тижні спати поруч з його напівзогнилою тушею, але ти все одно розшукаєш слона, якщо крадій покаже тобі його».

Бідний Гасан загинув для мене навіки. Снаряди смертельно поранили його. В тумані він заліз у це непривітне підземелля і там, оточений ворогами, відчуваючи постійну загрозу, що його знайдуть, згасав від голоду й страждань, аж поки смерть заспокоїла його.

Операція із викраденням коштувала мені сто тисяч доларів, витрати на пошуки – ще сорок дві тисячі.

Я не наважився просити в уряду якої-небудь посади. Я зробився банкрутом і мандрівником. Проте моє схиляння перед цією людиною, перед найвидатнішим детективом, якого будь-коли бачив світ, не послабло в мені тепер і не послабне й до кінця днів моїх.

1882

Слово, виголошене на врочистому обіді, влаштованому товариством друкарів 18 січня 1886 року в честь дня народження Бенджаміна Франкліна.

Голова наших зборів згадав ім’я Гутенберга, і це приневолило мене поринути в згадки, бо ж я теж у певному розумінні належу до давнини. З бігом часу все змінюється, і можливо, що я тут уже чужий. Можливо, теперішній друкар не такий, яким він був тридцять п’ять років тому. Для тодішнього друкаря я не був чужий, я знав його добре. Зимового ранку я розпалював йому вогонь, носив воду з колонки, підмітав сміття, збирав літери з-під верстата і, якщо в нього на очах, то придатні складав до набірної каси, а збиті у скриньку на підлозі, а якщо його не було, то нишком скидав їх усі на переплавку,– така-бо вже вдача хлопчиська-підмайстра, а я саме й був хлопчиськом. По суботах я зволожував папір, а по неділях і друкував,– адже це був провінційний тижневик. Я змащував валки фарбою і змивав їх, мив форму, складав газети і по четвергах на світанку розносив. Усі міські собаки збігалися тоді за мною. Якби зібрати докупи всі укуси, що припадали на мою долю, Пастерові на цілий рік вистачило б роботи. Я пакував газети для пошти – ми мали сотню передплатників у місті і три з половиною сотні на довколишніх фермах. Міські передплатники розплачувалися бакалією, а сільські – капустою і в’язками дров, якщо взагалі розплачувались; і щоразу цю подію ми бучно відзначали в газеті, бо інакше нам настав би каюк. Кожен у місті пхав до нас носа із своїми порадами й вимогами: як редагувати газету,