Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

Лілії Крутої? На яку вони обоє працюють. Поділитися роздумами про сучасну ролю в цій смердючій кримінальній драмі колишньої прокурорші й екс-порядної людини Тетяни Кулик, яка тепер працює на ту саму Крутую Олійник? Розповісти про Травку й Маріванну? Про Шерифа? Застерегти, що й сама Зірка та їхня дитина можуть стати мішенню?

Напередодні пологів… Легше в окопах. Тут — свої, там — чужі. Своїх — бережи, чужих — навпаки.

Право, ліворуч!

Зірка потрактувала його мовчання банально.

— Хоч зараз не брешеш…

— Зі! Дві секунди. Я навіть не знаю, плакати мені чи сміятися… Подивися на мене, не одвертайся. Я — бовдур і чобіт. Але я — вовк, котрий за свою нору і свою вовчицю горло перегризе всім терористам світу. Найдосконаліша з жінок не може так помилятися. У тебе немає і не може бути конкуренток. В одному маєш рацію, я надто занурився в свої справи і залишив Зірку саму. Немає мені вибачення. Коли візьму на руки мою нову маленьку зірочку, переповім тобі все. Побачиш, між правдою і твоєю версією подій така сама різниця, як між «спочити» й «спочити в Бозі». Не питай зараз ні про що. Повір. Спробуй. Заспокойся і роби своє діло. Хай дитя не відволікається від підготовки до зустрічі з татом. Допоможи йому, допоможи собі, допоможи мені. Будь певна: хоч коли розплющиш очі, ти побачиш мене поруч. Як у твого Вольтера? Плекай свій садок. А про решту набалакаємось згодом. У колі онуків і правнуків.

Ми ж ніколи не розлучимось. І ніколи не помремо…

Зірка тихо плакала.

— Заїдь до Маріванни… Я не можу додзвонитися. Як вони? — перевела розмову.

— Не турбуйся.

Юрій Шевченко, лікар, цілитель, мастак на отрути і протиотрути, видавався в місті недоречним, як кожух у лазні. Довге, побите сивиною волосся перетікало в бороду, затуляло груди. Мишачого кольору сорочка-косуха навипуск, підперезана шкіряним очкуриком, м’які чобітки з заправленими холошами. Карл Маркс укупі зі Львом Толстим. Утім цілитель удовольнявся Зірчиним: Щезник.

Приїхав маршруткою з села до Києва. На зустріч із сином. Дорогою водій грав російський блатний шансон. Над лобовим шклом біліло:

«Тута, тама й здєся зупинок немає». Зі стін салону посміхалася мать городов руських Лілія Крутая в оточенні щасливих дитячих писків. Сама собою вигравалась у Щезникові мелодія: я їду на зустріч із сином, у мене є син, син мене чекає, мене чекає син. Син — гарне слово. Підемо з сином… загадаю синові… син приїхав… учора сина не було, а зараз син чекає…

Жінку з прокуратури на прізвище Кулик, яка йому дзвонила, Щезник згадав. Як не забував судового процесу, що колись звів їх докупи. Студентський швидкошлюб з меткою й метикованою подавальницею з їдальні Лідочкою Олійник давно б вивітрився і з оперативної, і з базової пам’яті, якби плин життя не зробив примхливого повороту, викинувши на його берег уламки першого сімейного човна. Симпатична, усміхнена чепуруха з амбітними замірами стати за його допомогою дружиною академіка раптом виринула з чорно виру часу зловмисницею, злодійкою, дітовбивцею… Травматично засіло повідомлення судді:

Лідія Олійник від першого шлюбу — з Юрієм Шевченком — мала двійню. Дівчинка за нез’ясованих причин померла після пологів. Хлопчик зник разом з матір’ю. Згодом казали — слід загубився аж в Америці.

Виходячи з маршрутки, Щезник забив лоба.

Підвів погляд. Над виходом чесно попереджало:

«Місце для биття головою». На Щезника чекав джип, подібний за розмірами до залізничного вагона.

— Ти не хочеш попрацювати за професією?

Питання заскочило Кулик. Якраз збиралася додому і подумки мчала до вечірньої казки синові.

Крутая вже зненавиділа капелюхи. Тішилася свіжою густою гривкою, що кучерявилася на місці колишніх незагойних шрамів і лисин. Кандидатка в мери полюбила розглядатися в люстро.

— Хочу прибрати до рук один перспективний бізнес, — сказало віддзеркалення Крутої віддзер каленню Кулик. — Поки там не завізно. Бо коли справжні глитаї доберуть, що й до чого, за місце розпочнеться ядерна війна.

— Напруж Стаса. Мені вгору ніколи глянути.

— Стас — продукт епохи. Безпринципний і нерозбірливий. Пильнує лише черги до каси.

Відкрити йому адресу поля чудес — вірний шлях до збанкрутування. Як сам не скористається, то комусь продасть.

— А мені не боїшся?

— Ти порядна, як піонер герой Валя Котик.

— Гадаєш, це брудна лайка?

— Наоборіт. Для нас, двигунів і локомотивів історії, такі мамонти, як ти — знахідка. То — візьмешся? Не наказую, а вмовляю, бо маєш попрацювати, як на себе…

— Воно мені треба?

— Не чіпляйся до слів. Там відкриваються такі висоти глибини… Готуймо вантажні ваги. Для грошей.

— Слухай, Лідко. Навіщо тобі все?

— Влада бажань. І поклик можливостей. Не часто співпадає. Ви всі, порядні та чесні, дивилися на мене… як на таргана. Їсть з однієї з вами хлібниці, але ви гидуєте. Я казилася: що ж таке знаєте ви всі, і чого не знаю я… Зірка — високоморальна панія, а я була, є й зостанусь непотребом. І закортіло подивитися, чи ви такі пухнасті лише в бідності, бо нездатні… А як зблиснуть грубі гроші, то луска з вас і полетить вусібіч. І ви станете зі мною однієї крові… Я доведу, що Лілія Крутая розумніша, метикованіша, сильніша за тебе і всіх твоїх Зірок, стулених докупи… І гарніша вдвадцятеро.

— Чому казишся тепер?

— Він знову від мене втік. Майже зі стайні.

До своєї Зірки… Не лякайся. Нічого я їй не скою.

Принаймні до кінця виборів. Зараз не можна.

Підемо звідси. Погомонімо серйозно. Боюся, аби мій рвійний конкурент Гриць Саливоненко, народний, млін, банкір, мамі його трясця, не натикав мені туто жучків…

— Я…

— До малого летиш. Зачекає. Все в його інтересах. Сам