Читати книгу - "Аеніль"

— Справді? А чого ж сьогодні на уроці історії Ери дівчата вищали, коли Звір пробирався якимось з сусідніх коридорів? — усміхнувся Мілон.

— Я не вищала, — вперто, але не дуже щиро сказала Ембла.

— Ну, тобі краще знати. Хоч, може, це й добре, бо тим вереском ви, напевне, налякали бідолаху Звіра до півсмерті.

Ембла не змогла втримати посмішку.

— І все ж Аеніль права. Чому б не зробити перерву у навчанні, доки не вдасться знищити Звіра?

— В Академії бували й тяжчі часи, але й тоді навчання не припинялося, хоч здатними вчитися були лише кілька учнів, — сказав Мілон.

— Як це?

— Інші всі були або мертві, або поранені. Це у Темні Часи було, треба краще вчити історію Академії. Хоч ми це ще не проходили, я просто сам читав. Тоді Академія була напівпорожньою, сповненою всіляких монстрів і чудовиськ, чарівники утримували лише кілька кімнат і намагалися там чомусь вчити рідіючі ряди учнів.

— Жах.

— Так. У порівнянні з тим, у нас тут все просто чудово. Подумаєш, пару учнів і викладачів загинуло, пару десятків зникло і ще пару десятків поранено. А всього у нас тут не менше двох тисяч людей живе, працює і вчиться.

— Ого, як багато.

— Еге ж.

До Мілона підійшов хмурий, згорблений і дуже худий хлопець:

— Пішли, нам пора, — буркнув він.

— Це Мирон, мій друг, — відрекомендував його Емблі Мілон. — А це Ембла, моя знайома.

Мирон навіть не глянув у бік дівчини. Мілон попрощався і пішов з одногрупником.

— Звідки він тебе знає? — байдуже спитала Аеніль.

— А він теж… е… Так вийшло, що ми познайомилися, — не знала що відповісти Ембла, бо про Клан їй було заборонено хоча б комусь говорити. Та Аеніль і не стала особливо допитуватися.

Наступного дня, у п’ятницю, занять не було, бо йшла підготовка до шкільного балу. Він відбувається щоразу перед закінченням семестру, двічі на рік. Окрім самого балу, одночасно проходять конкурс краси дія дівчат, фінал з Гри та святковий бенкет.

Вітальня алхіміків було схожа на бджолиний вулик. Аеніль уже насиділася у своїй кімнаті, тому вирішила за краще посидіти тут, забившись у найдальший куток. Порушувати прохання майстра Евагора і полишати приміщення вітальні без дозволу вона не наважувалася.

У вітальню вбігла розпашіла Ембла і одразу кинулася до Аеніль:

— У мене чудова новина! Ти не повіриш!

— Що там таке? — стомлено пробурчала Аеніль.

— Нітетіс жива, — проказала Ембла пошепки. — Тільки про це поки не можна нікому казати.

Аеніль скочила на ноги.

— Як жива? Але ж умертвій завжди вбиває свою жертву! — швидко зашепотіла дівчина. — Сабілла тут усі деталі порозписувала, хто такі ці умертвії, що і як вони роблять… Наче особисто їх знала.

— Може, й знала, — Ембла з осторогою озирнулася на Сабіллу, котра запекло лаялася через щось з Савлієм Іданнфірсом. — У будь-якому разі вона жива. Допоміг захист кімнати, її особистий захист і, очевидно, якісь захисні чари, що встиг накласти майстер Евагор. Хоч вона все одно однією ногою в могилі і ще може померти, тому про це нікому й не кажуть.

— А звідки ти дізналась?

— Мені розповіла Івонна, медсестра. Вона за нею доглядала і чула розмови майстрів-цілителів.

— А її ти звідки знаєш? — Аеніль дивувалася, звідки в замкнутої Ембли з’явилося стільки друзів.

— Ми познайомилися, коли я відвідувала шпиталь, — тут Емблі було нічого приховувати. — І коли ходила дивитися на підготовку до конкурсу краси. Івонна буде приймати у ньому участь. Вона дуже красива!

— І ти теж хотіла б приймати участь? — спитала Аеніль.

— Е… Та ні, мабуть, ні… — почервоніла Ембла і поквапилася перевести розмову. — Уявляєш, яка це несправедливість, що майстра Евагора тяжко поранив батько Нітетіс. Він же насправді захистив її! І якби він не приніс її одразу у шпиталь, доки отрута з кинджала не встигла поширитися, то вона б точно померла. А тепер бідний майстер навіть не може заняття проводити, його до кінця семестру буде заміняти та Хілея Ехем, зовсім молода дівчина.

— Не може проводити заняття? Я думала, то в нього просто справи були, що його не було на цьому тижні…

— Ні. Він в шпиталі, тяжко поранений.

— Як це? Він же приходив у понеділок… — Аеніль змовкла і задумалася. — Це ж треба… А майстер Амасіс не знає, що вона жива?

— Начебто знає, але йому забороняють її провідувати. Всім забороняють, крім кількох майстрів, що розбираються у тих темних чарах.

— І він не попросив вибачення у майстра Евагора?

— Не знаю. Навряд.

До дівчат підійшов Леонт. Він якось нерішуче зупинився поряд з ними, а потім сказав:

— Ембло, не залишиш мене з Аеніль? Мені треба з нею поговорити наодинці.

Ембла змовницьки посміхнулася подрузі, кивнула й пішла до своєї кімнати. Аеніль же піднялася й обурено подивилася на Леонта, який так безцеремонно увірвався у вітальню і привернув до себе численні зацікавлені погляди дівчат відділення. Їй зовсім не хотілося знову чути якісь насмішки на свою адресу.

— Е… — Леонт помітив, що Аеніль не в настрої, тому вирішив почати з іншого, — ти знаєш, що Нітетіс не загинула? Вона жива! Тільки це таємниця.

— Знаю, — холодно відрізала Аеніль. — І я дуже за неї рада, — додала вже тепліше.

Леонт знову зам’явся, але потім таки наважився:

— Аеніль, я хотів запросити тебе на післязавтрашній бал.

— Що? — обурилася Аеніль. — Я й сама здатна туди піти, навіщо мене запрошувати!

— Е… Ну, просто я думав, що цікавіше йти разом…

— Тьху, я краще піду з Емблою, ніж з тобою.