Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Коли нарешті ми дісталися порту, я й зовсім розгубився. Тільки тепер зрозумів, наскільки пощастило, що брат поруч. Він швидко знайшов моряка, який пообіцяв за символічну плату підшукати роботу на кораблі, що відпливає завтра до Шанталії. Виявляється, нам пощастило, бо віднедавна кораблі могли покинути порт тільки з дозволу префектури і тепер простоюють по декілька днів, в той час, як капітани суден намагаються отримати дозвіл у префекта.

— За кожен день перебування судна в порту чиновники деруть такі грошиська! — роздратовано розповідав моряк.

— Схоже, скоро на моєму кораблі серед тканин, прянощів та іншого заморського краму з’явиться інший товар, без якого торгівлю роблять просто невигідною. Невже доведеться торгувати людьми?! Тьху! — чоловік з відразою сплюнув убік. — Так що, хлопці, одразу розраховуйте, що за роботу, яку виконуватимете на кораблі, вам платити не будуть, — і, оглянувши наш запилений, поношений одяг, чоловік підозріло запитав: — У вас хоч гроші є? До Шанталії шлях не близький.

Я вже збирався сказати, скільки грошей ми маємо, але Зуфар непомітно штовхнув в бік і впевнено сказав:

— Не хвилюйтесь, шановний добродію, коли ми знову з вами зустрінемось, то принесемо гроші. Скільки ви кажете складатиме плата вам та капітанові?

Коли моряк назвав суму, у мене пересохло в горлі. Це ж усі запаси, які вдалося зібрати за час подорожі!

— Е ні, вельмишановний, навіть беручи до уваги вашу нелегку ситуацію, що склалась з усіма цими нововведеннями префекта, сума, яку ви назвали, занадто велика. Вибачте, та нам доведеться шукати інші варіанти.

— Ну гаразд, гаразд, — сказав моряк, — бачу, ви непогані хлопці, і мандруєте, певно, здалека, ось одежинка яка потерта. За капітана нічого сказати не можу, у нього такса стала. А от із власної плати можу вам дещо скинути. Двадцять п’ять агрів — остаточна ціна, дешевше все одно не знайдете.

Неймовірно! Зуфарові таки вдалося збити ціну. Я вже приготувався розрахуватися. Але товариш, на великий подив, знову вперто запротестував.

— Думаю, що за двадцять агрів нам погодяться допомогти он на тому кораблі, — і брат невизначено махнув в напрямку декількох десятків найближчих від нас суден.

Моряк прослідкував поглядом за його рукою, але так нічого і не відповів. Тоді Зуфар подякував і відкланявся, потягнувши за собою.

— Що ти робиш? — обурено шепотів я другові. — Давай заплатимо двадцять п’ять агрів, можливо, це й справді хороша ціна!

Але Зуфар, здається, не чув. Він впевнено і спокійно крокував уперед, все далі і далі відходячи від моряка. Аж раптом нас наздогнав знайомий голос:

— Гей, хлопці, вертайтесь! НУ гаразд, думаю за двадцять агрів ми домовимось!

Зуфар задоволено усміхнувся і впевнено повернув назад.

— Під вечір приходьте в харчевню «Веселий хряк», за цей час я встигну переговорити з капітаном. Тоді і приносьте гроші. А зараз бувайте, хлопці! — і моряк, перевалюючись з ноги на ногу, повільно пошкандибав геть.

Я, не вірячи вухам, спантеличено дивився на усміхненого Зуфара.

— Звідки ти знав, що моряк спочатку запросить усю суму грошей, яка у мене була?

— Ти що, смієшся, Айхо? Я не знав! Але знаю найважливіше правило торгівлі, а це в моїй країні — мистецтво! І ти запам’ятай, брате. Ніколи не погоджуйся на перше, що пропонують. Торгуйся!

Нарешті я звернув увагу на море, яке бачив уперше. Безкрайнє, воно виливалось наче з величезного казана десь далеко-далеко там, де починалося небо. Темно-синя грайлива вода у відблисках заходу сонця переливалася від золотавого до смолисто-чорного.

— Ну що, брате, маємо вільний час, — як завжди весело сказав Зуфар, — і, як я зрозумів, залишилось трохи грошей. Давай швидше наб’ємо чимось смачненьким наші животи. А тоді вже помилуємося красотами Сакарії. Щодо моря, друже, за нашу подорож до Шанталії воно ще встигне тобі набриднути.

І знову Сакарія стала для нас яскравою, веселою, феєричною. Вуличні танцюристи, виступи екзотичних артистів, містичні покази найкращих ілюзіоністів — місто закрутило чаруючими принадами. На якусь мить я переставав відчувати себе чужаком. Навпаки, ніби перетворювався на найбажанішого гостя, якому щедро підносили найкращі дари та дивовижні видовища. Віва, Сакарія!

І в цьому дивовижному вихорі нових вражень раптом десь глибоко, самим серцем, я відчув, що хтось дуже важливий, можливо, найважливіший в моєму житті, щойно пройшов повз непоміченим. Здавалося, на потилиці зараз виростуть очі, а в спині пропечеться діра. Хтось пильно дивився на мене. Як ошпарений, я обернувся і побачив дівчину… Ні, скоріше прекрасне темноволосе створіння, яке стояло зовсім поруч у довгому жовто-сірому хітоні, граційно тримаючи перед собою немалий переповнений глек, з якого й досі вихлюпувала вода. Південне сонце красиво вигравало на шкірі дівчини, ніби заздрило її багряному відтінку. Так, ніби усі його світанки і заходи злилися в одному вибуху і застигли в цьому кольорі. Темні мигдалеподібні очі незнайомки сміливо дивилися просто на мене. В цей момент світ зупинився, завмер. Я бачив лише її магнетичний погляд.

— Мія! — чийсь грубий неприємний голос, як розбите скло, посипав на казковий світ, і той знову став реальністю. — Мія! Ти чого стоїш, незграбо?! Атамай вже втомився чекати на воду!

І раптом у глибоких очах прекрасної незнайомки щось наче вибухнуло. Темні, вони стали ще темнішими. Тільки зараз я помітив, що її плаття насправді було жовтим. Жовто-сірим його робили попіл і сажа, що безцеремонно поселились поруч із сонцем. На красивому обличчі виступили краплинки поту і не тільки від спеки, яка стояла надворі. Тяженні глеки з водою, що доводилось тягати тендітній дівчині, відбивалися втомою і ненавистю, коли дівчина дивилась на свою мучительку. Гладка, кремезна жінка,