Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Ти колись дограєшся, Міє! І твоя красива мармиза не врятує тебе від моєї важкої та справедливої руки! І перестань кидати в мене блискавки лихими очима! — вже майже верещала велетка.

Дівчина ледве протиснулась у вузький прохід, який навмисне загороджувала товстуха. Та перед тим, як зникнути, незнайомка обернулася і глянула прямо у вічі. Так вміла дивитися лише Мія! Відкритий сміливий погляд ніколи ні про що не просив. Але я готовий був зробити усе!

— Айхо, ти добряче налякав, — я побачив захеканого і стривоженого Зуфара. — Думав, що загубив тебе! Де ти зник?! Ми славно балакали, я обернувся і з жахом зрозумів, що розмовляю сам із собою. З ніг збився, прокричав усю горлянку, а ти спокійненько стоїш і не озиваєшся. Айхо! Агов, ти хоча б чуєш? На кого це ти так заворожено дивишся? — і Зуфар простежив за поглядом, прикованим до воріт незнайомого будинку, біля яких все ще продовжувала стояти кремезна жінка.

— Фе, Айхо, знайшов на кого витріщатись, — вже сміючись, продовжував Зуфар, — ну й смаки у тебе, друже, може, краще підемо помилуємось запальними танцями вуличних танцівниць?

— Зуфаре, я мушу допомогти дівчині, — відповів я так, ніби не чув усього того, що перед цим сказав товариш.

— Я не думаю, що цій, хм, «дівчині» потрібна допомога, — зіронізував Зуфар, все ще маючи на увазі тлусту тітку.

Та коли я розгублено глянув, юнак перестав кепкувати.

— Ну гаразд, я здаюсь! І перестань дивитись мученицьким поглядом. Я й так ще не оклигав від переляку. Давай розповідай, що відбулося, поки я, вибиваючись із сил, шукав тебе в цьому гамірному натовпі?

Я уже приготувався розказати Зуфарові усе, та тільки зараз зрозумів, а що в дійсності можу розповісти? Що побачив неймовірної краси дівчину, яка схожа на багряну квітку Алтеї. Не перемовившись з нею ні словом, вирішив, що їй потрібна допомога, а як допомогти — навіть не уявляю? І доки я дивився на Зуфара і прокручував в голові плутані слова, брама будинку відчинилась і вийшла темноволоса красуня, яка несла перед собою той самий величезний глек.

— Це вона… — все, що я зміг вимовити.

— Ну це вже інша справа, — по-змовницьки підморгнув Зуфар.

Мія, повільно і граційно пройшовши повз нас, ледве помітним кивком голови наказала прямувати за нею.

— Ти це бачив, Айхо, — підколов Зуфар. — Ну, брате, вітаю, робиш успіхи, — і друг легко підштовхнув. — Ідемо за нею.

— Я піду один.

— Е ні, ти ще не знаєш, якими підступними можуть бути сакарійські дівчата. У твоїй кишені квитки до Шанталії, пам’ятаєш? А за найближчим темним закутком може чекати здоровенний дядько, який переконає, що твої грошики йому потрібні більше. Не відпущу, і край.

Зрозумівши, що протестувати марно, рушив за Мією разом із Зуфаром.

Дівчина так стрімко завернула на сусідню вуличку, що ми ледве не загубили її. Опинившись у майже безлюдному провулку, Зуфар перетворився на хижого баруса, готового кинутись на уявного ворога в будь-який момент. Але ніхто не нападав, а з-за повороту з’явилася Мія.

— Ну, тепер можеш іти сам, — зніяковівши, сказав Зуфар. — Я чекатиму тут. Але не думай нікуди зникати, зрозумів?

— Дякую, друже, — і хвилюючись, ступив уперед.

З кожним кроком серце барабанило все сильніше.

— Одерайде.

Почув я традиційне сакарійське привітання, що означало «Доброго дня». Грудний голос незнайомки, наче чарівний еліксир, розлився по тілу теплими хвилями.

— Одерайде, — надто тихо відповів я і повторив уже голосніше: — Одерайде!

Дівчина знову глянула неповторним глибоким поглядом, у якому читалося так багато і разом з тим нічого.

— В цьому клунку трохи харчів і два агри, це все, що змогла зібрати, — швидко затараторила дівчина, ніби боялась, що переб’ють.

Не розуміючи, до чого веде незнайомка, я відкрив уже рота, але дівчина жестом руки зупинила:

— Маю обмаль часу. Я дуже ризикую зараз, розмовляючи з тобою. Можу почути лише «так» чи «ні».

Мія зробила коротку паузу, перевела подих, та це виглядало так, ніби вона очікувала негайної відповіді.

— Я б з залюбки зробила це сама, — продовжила дівчина, — та не маю права, рабиню суворо покарають. Харчі і гроші передаси моєму братові. Якщо погодишся, — і її величезні темні очі зазирнули, здається, прямо в душу.

— Як це зробити? — спитав, наче загіпнотизований.

Мія з неприхованим полегшенням на мить прикрила очі і продовжила:

— Віднеси клунок до міської тюрми, — неприємний холодок пробіг по шкірі, та я і не думав відступати.

— Тюрма знаходиться на Східній площі. П’яте віконце в підвалі з південного боку, спитай Сахаба — це мій брат, — Мія раптом замовкла. — Я не маю чим віддячити, хіба що молитимусь твоїм богам про успішну подорож. Бачу, ти здалека, — дівчина зиркнула на мій пошарпаний одяг, і я зніяковів. — Це потрібно зробити вже!

Мія швидко ткнула маленьку торбинку у руки.