Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Чотири Кінці Світу жахнулися: «Що ж ти наробив, неборако, ти мав стати найбільшим, найсильнішим вітром — Вітром Світу, а тепер, як кара за твою необдуманість та жорстокість, ти станеш Вітром Перемін».

Сказали це старці і зникли. Разом з ними зникли і брати Чотири Вітри. Мати і Батько опинилися на недосяжній відстані один від одного. І тільки тоді П’ятий Вітер, відчувши усю свою самотність, зрозумів, що він накоїв.

От така історія, Айхо. Усі подорожні, які заходять у зовнішні ворота Сакарії, — продовжив юнак, — обирають той «вітер», у напрямку якого вони прямують. Заходити до міста через П’яті ворота вважається поганою прикметою. Люди бояться, що Вітер Перемін не дасть їм дістатися до місця призначення. Отож, якщо наш шлях лежить до Шанталії — тоді нам у Західні ворота, — сказав Зуфар, по-братськи поплескуючи по плечу.

А я ніяк не міг отямитись від почутого і все дужче вглядався у самотнього П’ятого Вершника. Чомусь стало так сумно, ніби я себе побачив у зображенні з білого каменю Марони. Я не розумів, чому так суворо покараний за свою необдуманість Вітер Перемін. Невже у нього немає права на прощення? Навіть люди минали його стороною. І я із затуманеним від смутку і роздумів поглядом непевно промовив до Зуфара:

— Ми зайдемо в Сакарію через П’яті ворота.

Зуфар, здається, не почув, і я вже впевненіше повторив.

— Ми ідемо в Сакарію через П’яті ворота!

Юнак глянув на мене і, здається, не повірив вухам.

— Схоже, я поганий оповідач, — засмучено мовив він.

— Брате, можливо, я хочу від тебе надто багато, і, можливо, насправді не знаю, чого прошу, але я пройду в Сакарію через Ворота Перемін.

Я чекав від Зуфара будь-якої реакції, але те, як він прореагував, стало черговою несподіванкою. Юнак замислено усміхнувся і вже весело сказав:

— Напевне, брате, на відміну від мене, ти — вже герой, бо чиниш так, як побоявся б вчинити будь-хто інший. Ну що ж, Ворота Перемін — так Ворота Перемін, — і Зуфар, не чекаючи, чимдуж побіг, грузнучи у сипкому піску, до П’ятих Воріт.

Сакарія навіть не помітила нашого прибуття. Ми одразу ж загубились у різнобарвному натовпі прибульців і жителів міста. Зуфар підганяв і шарпав за рукав, бо я постійно відставав, ошелешений білосніжним містом, в якому життя не просто кипіло — воно вирувало, кричало в небо тисячами голосів, сміялося безліччю незнайомих усмішок, плакало солоними ріками сліз. Стільки життів, стільки доль було заховано у цих вузьких, прохолодних вуличках, у цих картатих наметах з прилавками, повними дивних заморських товарів, у цих триповерхових будинках, ще колись білих, а тепер розмальованих невибагливими кольоровими орнаментами. Деінде вони наче нависали над вулицями, роблячи їх темнішими і прохолоднішими.

Сакарія з її одвічними базарами, що займали усі вісім величезних площ, усміхалась устами молодих дівчат, які дзвінкими голосами пропонували солодкі найсвіжіші фрукти; бурчала і сопіла через густі бороди торговців картатими тканинами, які звозили з усього світу; ревла сотнями голосів худоби, яка щось тягла, а то й яку тягли на забій; і вже здоровенний дядько із засуканими по лікоть рукавами пропонував вам найкращу на базарі підчеревину чи апетитне стегенце. Навіть роги, копита, хвости і ті мали покупця. Згорблені, скрючені, непривітні старигани, обвішані пучками сушених трав, з-за пазухи виймали маленькі пляшечки, і різкий в’їдливий запах невидимими потічками розходився по повітрю. І тільки цим очам, з якими ти зненацька зустрічався поглядом, здавалося, не зможе допомогти вже ніхто… Раби, ще недавно люди, а тепер раби — і їхніми сльозами плакала Сакарія.

Здавалося, кращого місця, щоб загубитися серед тисяч незнайомого люду, важко було і знайти. Та поміж безтурботної строкатості базарів, хмільних розваг та веселого гомону все частіше зустрічалися похмурі, навіть моторошні процесії жерців. Як вихори, на вулицях з’являлися зверхні військові, не переймаючись тим, що інколи під копитами їх нестримних, здиблених анжирів опинявся черговий перехожий, який не встиг відскочити на узбіччя, коли з пишністю і форсом проїжджали горді вояки. Суворий озброєний міський патруль безпричинно зупиняв то одного, то іншого, а деяких нещасних, при повній байдужості присутніх, силоміць тягли до найближчої військової дільниці. Отримавши дозвіл від жерців знаходитись у місті, безчинствували знахабнілі пірати і безжальні работорговці. Все частіше в місті зникали люди, а потім їх бачили на невільничих ринках, яких ставало дедалі більше. Тільки тепер я відчув, що це величезне місто пронизане страхом. Люди, залякані правлінням жерців, яким належало тут все і вся, все рідше сподівалися знайти справедливість у місцевому муніципалітеті, який тепер теж підпадав під владу жерців. Військові, чиновники, знать, а тепер уже пірати і работоргівці — усі були залежні від милості жерців і вислужувалися перед ними, як тільки могли, забувши про милосердя і честь. І жорстока влада прислужників Храму, наче брудна темна пляма, розповзалася по Півострову так швидко, як тільки могло поширюватися зло. Білосніжна Сакарія вже не була такою білою і привітною.

— Нам потрібно якомога швидше дістатися в порт і спробувати знайти будь-яку роботу на найближчому кораблі, що прямує до Шанталії, — наче прочитавши думки, констатував Зуфар.

Його зазвичай веселе і доброзичливе обличчя було зосередженим. Зуфар, як ніхто, знав про небезпеку, яка чатувала в місті, але, на відміну від мене, товариш в Сакарії відчував себе більш упевнено, і не тільки тому, що вже був тут раніше. Зуфар — міський житель, мало того — принц. Юнак легко орієнтувався у міських покручених вуличках, легко заводив мову із незнайомцями і майже нічим не відрізнявся від горожан, які часто