Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

у лавицю, котра іноді служила підставкою для артистів. Пані Герцфертовова попрямувала на цей стук. Сила сидів задуманий, сердитий, аж темнотою відгонило від нього. Неподалік дрімав його мовчазний друг — Гамлет.

— Ви вже тут, витязю? — грайливо запитала. Іван від несподіванки встав з лавки.

— А де би мені бути?

— Що тут робить Гамлет?

— Казкуємо з ним. Аби не марудилися, то він мовчить, то я.

— Не спиться?

— Слабий сон маю, паніко.

— А що тут гримало?

— Та то я гвоздики забивав.

— Для чого ота трійця? — кивнула головою на три цвяхи, від яких стирчали тільки голівки.

— Лише так, аби побавитися. Долоні сверблять.

— Ви долонею цвяхи вбиваєте? — остовпеніла наємниця.

— Коли не є що чоловікові робити, то буде і мухам хвости крутити. Бо хто звик до роботи, для того гайнування — мука. Я би щось попоносив.

— Пане Сило! — зраділа чомусь пані Герцфертовова. — А ви, приміром, не могли б більший цвях загнати у дошку?

— Не знаю. Ще не пробував.

Пані крутнулася і побігла.

Він гнівився на себе і на весь світ. Він ладен був поклинцювати усе своє тіло, аби відчувати й на ньому оту біль, що заморювала його серце. І зі злості далі гвоздик дошку, наче мстив їй за свою долю. Як ото Терка могла його зректися?

Іван нахилився до цвяхів. Примостив зуби до крайнього, обперся руками в коліна і вийняв його з лавиці. Поки пані Герцфертовова повернулася з майстром-слюсарем, усі цвяхи лежали на купці. Лише дірки зяяли на лавиці.

— Вже? Чим вийняли?

Іван поцокав зубами.

— Зубами? А вони всі цілими залишилися?

— Всі, паніко, на місці.

Старий майстер лише покрутив головою, усміхнувся, та, підкидуючи кліщами, повернувся до своїх ящиків з інструментами.

— То чудовий трюк, молодий витязю! Ви можете показати його німцям?

— Ото не трюк, паніко, а моя мука, — і затріщав пальцями, гейби хотів їх поодривати з рук. Очужіло повернувся від неї, аби не показати панії злий відблиск у очах.

Іван спокійно переглядав газети, що рябіли чорними заголовками: «Підкарпатський ведмідь — у Нейкельні!», «Поспішайте в «Герцфертов-цирк!», «Чеський силач чекає суперника!», «Десять тисяч марок — переможцеві!». Коли загримів барабан — музиканти починають грати урочистий марш. Швидко пригніздилися на нього артисти. Виніс їх на арену, зробив коло пошани, став посередині. Всі розлітаються з його пліч. З долоні зістрибнув Грозні. Вкланюються публіці. На манежі залишаються тільки Ружена Зіклова та Зденек Мірка. Зал гримить, гучно плескає. Розбурхану масу важко вгамувати. Амброзі Грозні біжить за куліси. Витягує звідти Івана. Знявся такий сміх, регіт, тупіт, що не можна почути жодного слова. Амброзі піднімає маленьку руку. Глядачі на якусь мить втихомирюються.

— Просимо на поміч охочих! — оголосив по-німецьки. — Асистентами.

Бажаючих виявилося кілька чоловік. Кремезний парубок стає навпроти Сили. Амброзі знайомить їх. І раптом оголошує:

— Груди замість ковадла!

Зал занімів у тривожному чеканні: що ж то робитимуть на тих грудях? Грозні попросив асистента піти у правий форганг-вихід. Звідти той виніс грубезного молота, поклав його коло Іванових ніг, а сам знову повернувся за куліси. Незабаром з’явився з величезним валуном, що пригорблював асистента. Поклав того валуна біля молота. В залі така тиша, що чути, як дихають присутні у передніх рядах.

Іван лягає горілиць. Асистент кладе йому на груди камінище. Парубок бере в руки молота. А Грозні каже:

— Цим молотом вам належить розбити отой камінь! — і показав на Іванові груди.

Глядачі завайкали, гейби на кожного мав грянути пудовий бияк-молот.

Асистент замахнувся. Молот глухо вдарив об камінь.

Зал заверещав, піднявся на ноги, аби ліпше побачити, чи ще дише той, що лежить.

Асистент знову розмахнувся. Жінки заквилили, запищали. Гахнув німчук молотом, і камінь розлетівся на кілька уламків.

Іван встає, збирає каміння й відносить його за куліси.

Після нього на арену виходили інші артисти. Іван покажеться публіці лише під кінець програми. Ось Грозні оголошує наступний номер:

— Ружена Зіклова і Зденек Мірка! Вільні вправи просто неба!

«Ружена!.. Треба йти й собі дивитися, — вирішив Іван. — Красно бавляться. Як орел з орлицею літають попід небесами!».

Та їх не бачив він. Перед очима з’являлася Терка: засмучена, потолочена долею, стомлена, як після тяжкої бурі сарна, ходить-бродить понад Боржавою. «Засмійся до мене, ластівочко!..» — просить її, а вона і не зиркнула на нього. Лише хустина з ружами вабила очі поміж верболозом. А пісня прялася, наче довга-довга нитка з тонкого павісма:

За горою високою Голуби літають. Літа мої молоденькі Як скоро минають. Я розкошів не зазнала Та й не буду знати.