Читати книгу - "Сини змієногої богині"

народі. Його зневажали навіть самі олімпійські боги, звиклі, здавалося б, до всього, тож культ Ареса так і не отримав широкого поширення в Греції – на відміну, наприклад, від римського Марса, з яким його пізніше почали ототожнювати. Культ Ареса взагалі фракійського походження, що започаткувався ще в епоху бронзи від бога війни, який під фракійським впливом і був греками міфологізований. Збереглася скульптура Ареса IV ст. до н. е. – молодий і сильний чоловік в шоломі (на інших, ранішніх, зі щитом у руці), зображений в позиції для нападу. Скіфи, очевидно, і запозичили цього бога в сусідів-фракійців. З часом він став головним богом кочових скіфських племен, пізніше – царських скіфів, чиїм смислом життя і його ремеслом були війни і володарювання над іншими народами і племенами. Жодному із своїх божеств не споруджували скіфи храмів чи якихось інших культових споруд (це було не в їхніх звичаях та й відповідний будівельний матеріал не завжди траплявся в степах, до всього ж кочівництво – це постійний рух вперед), і тільки Аресу зводили вони – правда, нашвидкуруч – святилища, що мали вигляд великих пірамід, викладених із дещо непрезентабельного матеріалу – із хмизу. А наверху хмизової піраміди, на спорудження якої знадоблювалися десятки й десятки возів хмизу, на майданчику встановлювали залізний меч. Це й був бог війни Арес – жорстокий бог, невмолимий і безжалісний!

Його напували кров’ю – в жертву богу-мечу приносили не тільки тварин, а головно – людей. Військових полоняників, яких у скіфів завжди було чимало – після кожного вдалого походу…

«Пий, Арес, солодку кров ворогів!..»[26]

Коли скіфський юнак, ставши воїном, убиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п’є його кров. Прокусивши жили на шиї у поверженого вояка, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.

І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.

«Йди до жінок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!»

І тому всі чоловіки Скіфії п’ють солодку кров повержених ворогів. П’є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх давен співається про «солодку кров ворогів».

П’є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.

Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай – бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобі здоров’я!» Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.

Інша річ Арес, бог війни.

Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Годі молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча, пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров’ю. І своєю, і чужою.

Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.

Інша річ Арес – бог війни.

Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари – жертви!

Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в’язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого покатий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п’ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.

На вершині святилища – трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом…

Той меч і є бог війни Арес. Немає у бога обличчя. Зайве обличчя богові війни. Меч – то його обличчя. А меч оновлюється кров’ю.

На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:

– Арес! Долиною сини твої їдуть! Ти чуєш, як іржуть їхні прудкі коні? Ти чуєш, як дзвенять мечі їхні і співають в польоті стріли?… Сини твої ведуть ворогів, щоб напоїти тебе кров’ю! Солодка кров ворогів!.. Арара!!!

На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.

– Сини