Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Нічого не розумію… Дурна дівка. Правда, вродлива. Серед вродливих бувають і розумні. Але – рідко.

Сімдесят відсотків красивих – дурні. Хочу належати до 30 %. Дуже хочу. Чи вдасться, Касю? Йосип на Говерлі.

Мішко не відповідає на дзвінки, хоч обіцяв привезти гроші на салон краси, на одяг, на взуття.

Я й босою красива. Я в потертій джинсовій спідничці спокушаю. І без перстенів. Без вишуканої білизни я все одно хтива. Віддайте грішми, що обіцяли. Мені треба мамі допомогти. Кафешку у Вапнярці купити. Мішко – дрантя. Дрантивий мішок… Чи знає про це міністр? Він для мене вже недосяжний.

«Англійська дуже проста і доступна мова, але в ній багато іноземних слів». Так-так, це – він. Хан. Я – в ясирі.

Серпневе сонце лушпарило українську землю навідліг.

Сади в Україні постогнували від ваготи плодів.

Вужі з М’ятної Ями виповзали на осоння, бо ранкова роса ставала холоднішою.

Лелеки вже деінде збиралися в полях у зграї, готуючись до далечезного перельоту на зимівлю, щоб весною повернутися на свої охололі за зиму, розторигані вітром гнізда.

Відчуття свята не було ні в кого. Навіть у тих чиновників, які мали його організовувати в містах і селах.

Україна запала в дрімучу зневіру. Попередній президент, якому вона віддала свою душу, – нахабно образив її, вбив віру в будучину.

Новий лякав її. Вона не вірила, що обрала його на чоло. Вона думала, що він просто звідкись з’явився. З іншої країни чи планети. Вичікувала, але вже гула.

Треба було якийсь час із ним прожити. Але дуже короткий час. Ще жила. Вірила, що ось-ось закінчиться цей Час Вовкулаків.

Ось-ось.

За нашого життя.

Екс-президент Павло Глущенко прийняв домашню сауну, викупався у басейні та двічі переплив власний ставок.

Випив соку зі свіжих моркви, червоного бурячка, помаранчів, сельдерею, цитрини, гарбуза, яблука, свіжої капусти, приготовленого покоївкою Іванною. Сам увімкнув італійську кавоварку.

На кухні рахманно і густо запахло кавою, яку він любить пити маненькими ковтками, вивчаючи своє відображення у склі старовинного годинника, що великим, як яєчня, хилиталом січе час на секунди. Цей швейцарський раритет з позаминулого століття подарував йому найбагатший бізнесмен України в першу річницю Павлового президентства. Хилитаючись, маятник ніби роздвоював відображення екс-президента.

Водій та два охоронці чекають біля ґанку. Мушу їхати. Особисто телефонував Хазар. Просив. Не наказував, просив поїхати на суд Скаженої Вовчиці. Мушу їхати. Не з таким гонором і форсом, як колись, а все ж… Президент просить… Знаю, чого він хоче від мене на цьому суді.

Шкода Янки. Іноді. Була соратницею. Багато хто пам’ятає, як вона стелила мені килимову доріжку до трону, знявши свою ясновельможну кандидатуру на мою користь. Було. Це мене іноді муляє. Ставить у невигідну ситуацію. Та то було давно. Зараз інші реалії.

Алігатор повністю підгорнув під себе владу. Аж до села. Навіть комуняки можуть позаздрити. Я був демократом і не мав права на такий тоталітарний моноліт. Хай і тимчасовий. Сказала б моя мамця – минущий моноліт.

Він впіймав мене з братом на дев’яти тисячах гектарів під Києвом, на газових проектах, на свердловинах, на рахунках у Кіпрі, на рахунках у Швейцарії, на вивезених до Канади раритетах… на… сам не думав, що так багато вистежать. Нічого не скажеш, сильні пронири. Я був демократом. Не ліз у чужі кишені. А в мої вони, пацючня, полізли. І тримають там свої загребущі ручиська. Янаконда підло опублічила мої та братові газові прибутки. Казав же їй: газ – це президентський бізнес! Не лізь!

Алігатор велів: «Ти ж там з газовою ціною… замішаний по вуха… в курсі дєла. Прижми Янаконду, щоб аж крякнула. У твоїх, бля, інтересах, екс-прєзідєнт».

Тому треба їхати.

Які питання поставить мені Янаконда?