Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Знічев’я Марко дивиться на мобільник у руці й помічає значок пропущених викликів, від чого його аж підкидає. Коли Марко востаннє дивився на телефон, пропущених не було. Звук, звісно, вимкнено. Хто міг йому телефонувати з Брюсового телефону? Брюса вбито. Марко натискає «набрати», а його серце скажено б’ється об ребра. Він чує сигнали. Один, другий. А потім знайомий голос каже:

— Я все думав, коли ж ти зателефонуєш.

Анна плаче, аж доки не засинає. Коли вона прокидається, за вікном темно. Вона лежить у ліжку, уважно дослухаючись до звуків у будинку. Нічого не чути. Їй цікаво, де Марко. Чи вона взагалі зможе на нього дивитися? Чи їй варто вигнати його? Вона міцно обіймає подушку й думає.

Якщо вона вижене його зараз, це не піде їм на користь. Преса накинеться на них, як зграя диких тварин. Вони виглядатимуть ще більш винними, ніж досі. Якщо вони не винні, то чого розійшлися? Поліція може їх заарештувати. Але чи не наплювати їй на це?

Попри все, Анна знає, що Марко — хороший батько й любить Кору, йому так само болить зникнення дитини, як і їй. Вона впевнена, що він не має до її зникнення жодного стосунку, попри те, що говорили їй у поліції й на що натякали своїми каверзними питаннями й хитрими припущеннями. Вона не може покинути його, принаймні поки що, хоча коли вона уявляє його з іншою, їй стає погано.

Анна заплющує очі й намагається пригадати ту ніч. Це вперше вона намагається повернутися думками в ту кімнату, в ту ніч, коли зникла Кора. Вона уникала тих спогадів. Але тепер у неї перед очима той момент, коли вона востаннє бачила свою дитину. Кора була в ліжечку. В кімнаті було темно. Кора лежала на спинці, закинувши пухкенькі ручки собі за голову, її світле кучеряве волосся прилипло до лоба від спеки. Над головою ліниво крутився вентилятор. Вікно спальні було відчинене назустріч нічній прохолоді, та в кімнаті все одно було задушливо.

Тепер Анна пригадала. Вона стояла біля ліжечка й дивилася на малесенькі кулачки своєї донечки, на босі зігнуті ніжки. Було надто гаряче для ковдри. Вона стримала поривання погладити малу по лобику, боячись її розбудити. Їй хотілося взяти Кору на руки, заритися в її шию й плакати, але вона зупинила себе. Її переповнювали почуття — здебільшого любов і ніжність, але також і меншовартість, безнадійність, відчай — і їй було соромно.

Стоячи біля ліжечка, вона намагалася не звинувачувати себе, але це було важко. Вона почувалася винною за те, що не була блаженною молодою матусею. Що вона була розбитою. Але її донька — її донька була бездоганна. Її люба маленька дівчинка. Вона ні в чому не була винна.

Анна хотіла лишитися в кімнаті Кори, сісти у зручне крісло для годування й заснути. Але замість цього вона навшпиньки вийшла з кімнати й повернулася на вечірку за стіною.

Анна більше нічого не пам’ятає про останнє відвідування о дванадцятій. Вона не трусила дитину і не впустила її. Тоді точно ні. Вона ж навіть не брала її на руки. Вона дуже чітко пам’ятає, що не брала її й навіть не торкалася, коли зазирнула до неї опівночі, тому що боялася її розбудити. Бо коли вона годувала її об одинадцятій, Кора була неспокійна. Вона прокинулася й комизилася. Анна нагодувала її, але та не заспокоювалася. Вона носила її на ручках, співала їй. Вона могла вдарити її. Так, вона вдарила свою дитину. Їй паморочиться в голові від сорому, коли вона згадує про це.

Анна була втомлена і зла, засмучена тим, що відбувається між Марко й Синтією на вечірці. Вона плакала. Вона не пам’ятає, щоб упустила Кору чи потрусила. Але вона також не пам’ятає, як перевдягла її. Чому вона не пам’ятає? Якщо вона не пам’ятає, як перевдягала її, то що іще вона забула? Що вона зробила після того, як ляснула її?

Коли поліція знайшла рожевий комбінезончик, вона сказала на це те, що вважала правдою: що вона її перевдягла. Вона часто перевдягала Кору після останнього годування, коли змінювала їй підгузок. Вона припустила, що й того разу вчинила так само. Вона знає, що мала б так зробити. Але не пам’ятає, як робила це.

Анна відчуває, як усередині в неї все холоне. Тепер вона думає, чи справді не зробила чогось дитині протягом останнього годування об одинадцятій. Вона ляснула її, а далі не пам’ятає. Чи зробила вона щось гірше? Зробила чи ні? Вона вбила її? Невже Марко знайшов її мертвою о пів на першу, припустив найгірше й вирішив прикрити її? Він зателефонував комусь, щоб йому допомогли позбутися тіла? Це тому він хотів лишитися на вечірці подовше — щоб та людина встигла її забрати? Анна відчайдушно намагається пригадати, чи дихала дитина опівночі. Вона не пам’ятає. Вона не впевнена. Її мучать нудота й докори сумління.

Чи наважиться вона запитати Марко? Чи хоче вона знати?

Почувши голос свого тестя, Марко сповзає на підлогу. Він не вірить своїм вухам і настільки спантеличений, що йому відібрало мову.

— Марко? — питає Річард.

— Так. — Його голос звучить наче з потойбіччя, навіть він сам це чує.

— Я знаю, що ти зробив.

— Що я зробив? — монотонно повторює Марко. Він досі намагається скласти все докупи. Чому в батька Анни мобільний Дерека Гоніґа? Поліція знайшла його на місці вбивства й віддала йому? Це якась пастка?

— Викрав власну дитину заради викупу. Обікрав батьків своєї дружини. Наче ми вже й так не дали тобі достатньо грошей.

— Про що ви говорите? — у відчаї питає Марко, намагаючись виграти час, збагнути цю химерну ситуацію. Він опирається панічному бажанню повісити слухавку. Він має все заперечувати, заперечувати, заперечувати. Немає жодних доказів. Але раптом він згадує про відео Синтії. А тепер ще й цей телефонний дзвінок. Які наслідки