Читати книгу - "Інформатор"

— Вони обговорювали це у твоїй присутності?

— Ой, їм однаково. В будинку повно людей. Весь час хтось приносить їжу. Тітки, дядьки, кузени — кожен, кому є що сказати, може пригоститися капкейком і посидіти поряд. Я пішов звідти з поганим передчуттям.

— Не можу в це повірити, Майкле. Усі ці роки ми з Верною були дуже близькими.

— Потрібен час, Лейсі. Час, щоб твої рани могли загоїтися, час, щоб загоїлися її. Верна — хороша людина, коли вона відійде від шоку, їй стане легше. Поки що зберігай спокій.

— Я не можу в це повірити, — знову пробурмотіла дівчина.

На порозі з’явився Гантер із тацею, на якій стояли три чашки гарячої кави.

— Ця кава навіть пахне неприємно, — сказав він.

Він роздав каву, а сам вийшов у туалет.

Майкл нахилився і прошепотів:

— Коли він їде?

— Завтра, обіцяю.

— Що ж, краще пізно, ніж ніколи.

У понеділок вранці приїхала Анна Стольц, щоб провести день чи два з дочкою. На щастя, сина не було в кімнаті, хоча помітно було, що він ще не згорнув свій «офіс» і не виїхав. Лейсі пояснила, що у Гантера залишилися ще якісь справи. Була й хороша новина: він планував вирушити в дорогу після обіду, адже, звісно, Атланта потерпала за його відсутності, й це місто потрібно було рятувати. Ще кращою була звістка про те, що Лейсі дозволили залишити лікарню завтра. Вона переконала лікаря, що її волосся відростатиме з такою самою швидкістю і вдома.

Поки Анна розповідала свіжі плітки з Клірвотера, медсестра зняла шви. Фізіотерапевт заходив, щоб позайматися з дівчиною, він призначив Лейсі цілий комплекс вправ, які їй потрібно буде виконувати вдома щодня. Повернувся Гантер: він приніс повно бутербродів із кафетерію, а також новину, що йому терміново потрібно повернутися додому. Після години, проведеної у компанії матері, він не міг дочекатися, коли зможе поїхати з лікарні. Лейсі ж після чотирьох днів із ним теж потрібен був відпочинок.

Під час прощання брат плакав. Він благав Лейсі телефонувати з будь-якої причини, особливо якщо такі пройдисвіти, як страхові агенти чи адвокати, що нав’язують свої послуги, будуть нишпорити навколо. Він точно знав, як упоратися з такими людьми. Гантер недбало поцілував матір у щоку, попрощався і зник. Лейсі заплющила очі й довго насолоджувалася тишею.

Наступного дня, у вівторок, санітари повезли Лейсі до виходу з лікарні і допомогли сісти в автівку Анни. Вона могла б і сама дійти, але в лікарні запевнили, що у них такі правила. Через п’ятнадцять хвилин Анна поставила машину на стоянці за будинком Лейсі. Дівчина подивилася на нього і сказала:

— Минуло всього вісім днів, а таке відчуття, ніби пройшов місяць.

— Я подам тобі милиці, — сказала Анна.

— Мені не потрібні милиці, мамо, і користуватися ними я не буду.

— Але фізіотерапевт радив...

— Прошу тебе, його тут немає і я знаю, що можу без них обійтись.

Лейсі пройшла до самої квартири, жодного разу не спіткнувшись. Саймон, її сусід-британець, вже чекав на неї. Він доглядав за Френкі, французьким бульдогом. Побачивши свого пса, Лейсі повільно присіла і схопила його в обійми.

— Який у мене вигляд? — запитала Лейсі у Саймона.

— Мушу визнати, що досить непоганий, з огляду на все, що сталося. Думаю, могло б бути й гірше.

— Бачив би ти мене тиждень тому.

— Приємно бачити тебе зараз, Лейсі. Ми усі хвилювалися.

— Може, вип’ємо чаю?

Опинитися за межами лікарні було дуже приємно, Лейсі весело щось розповідала, а Саймон та Анна слухали і сміялися. У розмові вони не згадували ні про Г’юго, ні про аварію. Буде час поговорити й про це. Лейсі розповідала історії про Гантера; тепер, коли його не було поряд, вони здавались іще кумеднішими.

Анна час від часу повторювала:

— Батько ростив його, не я.

До вечора Лейсі встигла зателефонувати друзям, подрімати, зайнятися фізичними вправами, які їй рекомендували, прийняти болезаспокійливі пігулки, з’їсти трохи горішків і фруктових цукерок, а також переглянути кілька робочих нотаток.

О четвертій годині приїхав Майкл Гейсмер, тож Анна пішла прогулятись до найближчого магазину. Майкл не став сідати, посилаючись на хвору спину. Він вимірював кроками відстань від широкого вікна і назад, ходив і говорив, важкі думки не давали йому спокою.

— Ти впевнена, що не хочеш взяти невеличку відпустку? — запитав він. — Ми можемо компенсувати усі твої витрати протягом тридцяти днів.

— І чим мені займатися увесь цей час, Майкле? Висмикувати на собі волосся, як тільки воно почне відростати?

— Тобі потрібно відпочити. Наказ лікарів.

— Забудь про це, — відповіла різко Лейсі. — Мені не потрібен перепочинок. Я повернуся в офіс наступного тижня, незважаючи на шрами, така, яка є.