Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— А у неї є діти? — запитала міс Афелія.

— Двоє, — кинула Марі.

— Вона, мабуть, дуже за ними сумує …

— А мені що робити? Не тримати ж їх тут! Вони забирають у неї багато часу. Няня досі не може з цим змиритися і навідріз відмовляється виходити заміж. Була б її воля, вона б, не задумуючись, побігла до свого чоловіка і дітей, навіть не подумавши про те, що господиня хвора. Вони усі такі егоїсти! Усі, без винятку.

— Дуже прикро, — сказав Сен-Клер.

Міс Афелія поглянула на кузена і помітила, як він що є сил намагається не виказати свого роздратування.

— Я завжди любила няню більше, ніж інших. Подивилися б ваші північні служниці, що є у неї в шафі! Скільки вона має всілякого одягу: і шовк, і муслін, і батист! Я іноді днями оздоблюю для неї якийсь чепчик, коли планую взяти її з собою у гості. Вона уявлення не має, що таке погане ставлення. Били її всього раз чи, може, двічі за усе життя. Вона щодня п’є каву та чай, та ще й з цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен-Клер хоче, щоб слуги були нарівні з господарями, от вони і живуть собі, як у Бога за пазухою. Певною мірою у цьому винні ми самі, що вони поводяться, як розбещені діти. Мені вже набридло Сен-Клерові про це говорити.

— А мені набридло це слухати, — відрізав Сен-Клер, потягнувшись за ранковою газетою.

Єва, мила добра Єва, зовсім не по-дитячому дивилася на маму своїми глибокими синіми очима. Потім навшпиньках підійшла до неї ззаду і обняла її за шию.

— Чого це ти, Єво? — брови Марі здивовано злетіли вгору.

— Мамусю, дозволь мені доглядати за тобою… Хоча б одну нічку. Я не буду тебе даремно тривожити і не засну, обіцяю. Я часто не сплю уночі. Лежу собі й думаю…

— Не верзи дурниць, Єво! — вигукнула Марі. — Яка ж все-таки дивна ця дитина!

— Ну будь ласка, матусю! — попросила Єва і тихо додала: — Знаєш, няня, напевно, нездужає. Вона увесь час скаржиться на головні болі.

— Ну що за вигадки! Твоя няня така ж, як інші! Негри усі такі: ледь голова заболить, чи пальця вколють, — одразу жалітися і уникати роботи! У жодному разі не можна дозволяти їм ніжитися! Це моя принципова позиція. — Марі звернулася до міс Афелії: — Ви дуже швидко переконаєтеся самі, що це правильно і навіть необхідно. Один раз негрові попустиш, дозволиш пожалітися на щось несуттєве — і все, клопотів буде… Я ось ніколи не жаліюся на погане самопочуття. Ніхто не знає, як я страждаю. Але я вважаю своїм обов’язком терпіти муки мовчки.

Міс Афелія, почувши таку нахабну заяву, вражено витріщилася, а Сен-Клер не витримав і розсміявся.

— Варто мені лише натякнути на своє погане здоров’я, як у Сен-Клера від сміху просто істерика починається! — мученицьки простогнала Марі. — Дай Боже, щоб одного дня він не пошкодував про це! — і вона театрально піднесла хустинку до очей.

У їдальні усі замовкли, пригнічені. Першим не витримав Сен-Клер. Він підвівся, глянув на циферблат годинника і мовив, що мусить іти у справах. Єва вибігла з кімнати за ним. Міс Афелія і Марі залишилися удвох.

— Сен-Клер завжди такий, — сказала Марі, різким рухом відриваючи руку з хустиною від обличчя, тільки-но той, на кого вона мала справити враження, вийшов. — Він не може і не хоче зрозуміти, як я страждаю усі ці роки. Якби я постійно скиглила про свої хвороби, тоді його неуважність можна було б зрозуміти. Мужчини плаксивих жінок не люблять. Але я мужньо терплю все мовчки — і от яке тепер до мене ставлення: він вважає, що моє терпіння безмежне.

Міс Афелія не знала, що слід відповідати у таких випадках.

Поки вона це обдумувала, Марі витерла сльози і змінила тему. Тепер вона заходилася посвячувати міс Афелію у господарські таємниці будинку. Вона розповідала про буфети, пивниці, комірки, комоди та інші місця збереження господарських речей. Віднині усім цим мала завідувати міс Афелія. Передачу обов’язків Марі супроводжувала неймовірною кількістю настанов, порад і застережень. Та їй пощастило зі співрозмовницею, бо якби на її місці опинилася людина менш ділова і прискіплива щодо домашніх справ, то вона б давно перестала її слухати.

— Ну ось, здається, я розповіла вам усе, — закінчила Марі. — Тепер, коли у мене почнеться мігрень, ви прекрасно впораєтеся з усім і без моєї допомоги… Та це ще не все. Мене хвилює Єва. З неї не можна спускати очей.

— Як на мене, Єва — чудова дівчинка, — щиро сказала міс Афелія. — Просто дивовижне дитя!

— Дивне, я б сказала. У неї стільки причуд! Вона на мене зовсім не схожа. — Марі, ображена цим жорстоким жартом долі, тяжко зітхнула.

А міс Афелія подумала: «І слава Богу!», але мудро зробила, не озвучивши цієї думки.

— Єва любить бувати зі слугами. Деяким дітям це навіть корисно. Я, наприклад, завжди бавилася з негренятами, і в цьому нічого поганого не було. — вела своє Марі. — Але Єва тримається з ними, як із рівними! Я безсила проти цього, а Сен-Клер, здається, підтримує ці її дивацтва. Він узагалі поблажливо ставиться до всіх, окрім законної дружини.

Міс Афелія вперто пропускала ці скарги повз вуха.

— Із слугами потрібно триматися значно суворіше, — продовжувала Марі. — Я змалечку знала, як з ними поводитися правильно. Єва ж зіпсує нам усіх негрів! Навіть не уявляю, як вона господарюватиме, коли стане дорослою! Я не підтримую жорстокого ставлення до негрів, але вони мають раз і назавжди затямити своє місце. А Єва цього не розуміє. Не знаю, як їй це пояснити. Ви ж самі чули, як вона пропонувала чергувати коло мене ночами! Подумати тільки, для того, щоб дозволити няні виспатися! Бачите, до чого вона дійшла? Ні, слід неодмінно серйозніше узятися за її виховання.

— Негри, хоч і чорні, але таки люди! — різко сказала міс Афелія, не витримавши. — І також потребують відпочинку.

— Ну звичайно! Я роблю для них усе, що можливо. Але няня завжди знайде час поспати. Такої сплюхи я ще не бачила! Вона примудряється дрімати сидячи, стоячи і навіть за шиттям! Відпочиває вона достатньо, навіть забагато, ви вже повірте моєму слову! Але ж нащо зі слугами цяцькатися, ніби вони тропічні квіти чи дорогоцінний фарфор?

Сказавши це, Марі присіла на широку зручну софу із купою м’яких подушечок і протягнула руку до красивого кришталевого флакончика з ароматизованими солями.

— Знаєте, кузино