Читати книгу - "Насолода"

– Ви мені прощаєте? – наважився запитати Андреа. – Я не хотів вас образити. Бачачи вас настільки вищою від себе, такою далекою, такою чистою, я думав, що ніколи не розповім вам про свою таємницю, ніколи ані проситиму вашої згоди, ані наважуся перетнути ваш шлях. Відколи я познайомився з вами, я багато мріяв про вас – удень і вночі, але без надії й без мети. Я знаю, ви мене не кохаєте й не можете кохати мене. Але повірте мені, я відмовився б від усіх обіцянок, які може запропонувати мені життя, аби тільки оселитися в маленькому закутку вашого серця…

Вона повільно йшла далі під блискучими деревами, з яких нависали над її головою кетяги плодів і грона делікатних білих і рожевих квітів.

– Повірте мені, Маріє, повірте… Якби сьогодні мені сказали, щоб я відмовився від будь-якого самозамилування й будь-якої гордості, будь-яких бажань і будь-яких амбіцій, від будь-яких дорогих мені спогадів про минуле, від солодких сподівань на майбутнє, аби жити тільки для вас, без завтра, без учора, не віддаючи переваги нічому, поза світом, цілковито поринувши у ваше єство, назавжди, до самої смерті – я не вагався б ні хвилини. Повірте мені… Ви на мене дивилися, розмовляли зі мною, усміхалися й відповідали мені; ви сиділи поруч зі мною, мовчали й думали; і ви жили поряд зі мною, жили своїм внутрішнім життям, тим невидимим і недосяжним життям, якого я не знаю і якого ніколи не знатиму; і ваша душа заволоділа моєю до самої глибини, не змінившись і навіть не здогадавшись про це, вона прийняла її в себе, як море приймає річку. Що для вас означає моє кохання? Що взагалі означає для вас кохання? Це слово, яке споганювали багато разів, почуття, яке багато разів спотворювали. Я не пропоную вам кохання. Але чи не приймете ви від мене смиренний дар віри, який людина пропонує створінню шляхетнішому й вищому?

Вона йшла далі не зупиняючись, з похиленою головою, бліда, з безкровним обличчям до лави, що стояла на узліссі гаю, обернутому до моря. Коли вона туди підійшла, то мовчки сіла з якоюсь безпорадною розгубленістю. Й Андреа сів поруч неї, розмовляючи далі.

Лава мала форму великого півкола з білого мармуру, по всій своїй довжині мала гладеньку, блискучу спинку без інших прикрас, крім лапи лева з кожного краю, ніби для її підтримки. І вона скидалася на ті античні сидіння, на яких на островах Архіпелагу, у Великій Греції та в Помпеях відпочивали жінки, слухаючи поетів, у затінку олеандрів, дивлячись на море. Тут полуничні дерева створювали затінок не так із листя, як із квітів та плодів, і коралові стебла від сусідства з мармуром здавалися більш живими.

– Мені подобаються ті самі речі, які подобаються й вам. Ви володієте всіма тими речами, які я шукаю. Ваше співчуття було б мені дорожчим, аніж палке кохання будь-якої іншої жінки. Ваша рука на моєму серці, я відчуваю, подарувала б мені другу юність, набагато чистішу від першої, набагато сильнішу. Це вічне хвилювання, яке є моїм внутрішнім життям, відпочило б у вас; воно знайшло б у вас спокій і безпеку. Мій неспокійний і невдоволений дух, розтерзаний уподобаннями й огидами, смаками й несмаками, перебуванням у постійній війні, вічно й непоправно самотній, знайшов би у вашій душі притулок від сумніву, що оскверняє всякий ідеал, знищує всяке бажання й ослаблює будь-яку силу. Існують і нещасніші люди; але я не знаю, чи є на світі чоловік менш щасливий, ніж я.

Він присвоїв слова Обермана.[182] У цьому стані сентиментального сп’яніння уся його меланхолія виливалася крізь уста; і сам звук його голосу, смиренний і трохи тремтливий, побільшував його хвилювання.

– Я не наважуюся висловити свої думки. Перебуваючи поблизу вас протягом цих кількох днів, відтоді, як я познайомився з вами, я переживав хвилини такого цілковитого забуття, що мені здавалося, я повернувся в найперші часи по своєму одужанні, коли в мені жило глибоке відчуття іншого життя. Минуле, майбутнє більше не існували; перше ніби ніколи й не було, а другого, мені здавалося, ніколи не буде. Світ здавався ілюзією, безформною і темною. Щось подібне до туманного, але великого сну підіймалося над моєю душею: переді мною маячила розмаяна завіса – то непроникна, то прозора, крізь яку іноді сяяв, а іноді щезав недоторканний скарб щастя. Що ви знали про мене в такі хвилини? Мабуть, ваша душа була далеко; дуже-дуже далеко. Але однієї вашої видимої присутності було досить, щоб наповнити мене сп’янінням. Я відчував, як вона вливається в мої жили, наче кров, і вторгається в мій дух, немов надлюдське почуття.

Вона мовчала, тримаючи голову прямо, нерухома, випроставшись, спершись долонями на коліна, в позі людини, яка докладає величезних зусиль, щоб подолати млявість, яка напливає на неї. Але її рот, вираз її вуст, які вона міцно стулила, свідчили про почуття, близьке до скорботної пристрасті.

– Я не наважуюся розповісти вам про всі свої думки. Маріє, Маріє ви простили мене? Ви мене простили?

Двоє маленьких рученят позад спинки сидіння затулили їй очі, й голос, який тремтів від радості, вигукнув:

– Відгадай! Відгадай!

Вона всміхнулася, відхилившись на спинку сидіння, бо Дельфіна притягла її туди, затуливши їй очі долонями, й Андреа побачив, ясно, з дивною очевидністю, як легка усмішка зійшла на цей похмурий рот дивним контрастом його первісного виразу й стерла найменші сліди, які могли б йому здатися натяком на згоду або зізнання, витіснила будь-яку тінь сумніву, яка могла б у його душі перетворитися на проблиск надії. І він залишився сидіти, як чоловік над чашею, яку вважав майже повною, але яка могла погамувати його спрагу лише повітрям.

– Відгадай!

Донька покрила сильними й швидкими поцілунками голову матері аж із нестямністю, яка, можливо, завдала їй болю.

– Я знаю, хто ти, я знаю, хто ти, – сказала та, кому затулили очі. – Відпусти мене!

– А що ти даси мені, як я тебе відпущу?

– Усе, чого захочеш.

– Хочу віслюка, щоб відвезти додому всі ягоди. Ходи поглянь, скільки я їх нарвала.

Вона обійшла навколо лави й узяла матір за руку. Мати підвелася з певним зусиллям. І, вже стоячи на ногах, закліпала повіками, ніби рятуючись від надто сліпучого світла. Піднявся й Андреа. Обоє пішли за Дельфіною.

Примхливе створіння очистило від плодів майже половину гаю. Низькі рослини майже не мали на своїх гілках жодної ягоди. Вона допомагала собі палицею, знайденою невідомо де, й зібрала величезний урожай,