Читати книгу - "Фортеця для серця"

Леся шулікою вискочила з кімнати, уже й не пам’ятає, що казала й робила. Але Вічине обличчя в пам’ять укарбувалося глибоко. Вона стояла навпроти матері біла-біла, як стеля над головою, і тремтіла аж до кінчиків волосся.

— Іди.

— Доню…

— Нема в мене матері. А твоя дочка померла.

— Віко… Ти що?..

— Востаннє кажу, ідіть звідси, бо дільничного викличемо!

— Як?..

— Ідіть… жінко!..

І вона пішла, поповзла, спотикаючись та розтираючи сльози по хмільному обличчю, а Віка лишилася.

— Не жити мені тут. Зацькують.

— Ти до чого?

Подруга дбайливо розправила ковдру, що нею дівчата вкутали бабусю, і випалила:

— Бо дочка!

* * *

Дочка — це квітка, яку варто ховати від чужих очей. Пестити, голубити, ніжити. І стерегти, щоб чужі руки не зірвали її, наче бур’ян при дорозі. Але це інколи розуміють надто пізно, коли стеблину вже зломили.

Того дня Леся йшла до крамниці по хліб, а вітер-пес лизав босі п’яти, бо взута була в легенькі сандалі. Дівчина купила їх на базарі задешево, хоч вони були новісінькі, а не секондгенд якийсь. Ще й набіл учора напрочуд швидко розкупили. Лесю в молочному павільйоні покупці вже впізнають і обирають молочко від Ромашки. Дівчина тішилася. Річ у тому, що вона їздила на торг, бо мусила, а тоді хвора була чи не весь день. Базар скидався на місце прихованих боїв. Скрізь люди, люди, люди. І всі тільки й гоноблять улізти в душу. Галасують. Торгуються. Після й голова боліти може. Але вчора якось усе вдало й швидко розійшлося, ще й обнову придбала.

— Лесю, привіт! Чом не вітаєшся? Голову похилила.

Дівчина підвела очі й усміхнулася тітці Тоні Варениковій, Любиній мамі:

— Та я…

— Бачу-бачу, новенькі?

— Еге.

— Ой, а ми Любочці теж краму придбали. Витратилися, але ж студентка, як-не-як. От тільки Любі щось не до душі все. Якась не така дитина, їй-богу! Хвилюється, певно. Навчання… Місто… Нові люди… Ой! Таж ти також учитимешся! Вітаємо!

Леся спалахнула:

— Дякую!

— І коли ви встигли вирости, га? Бабусі привіт!

Леся кивнула. Тітка пішла далі в справах, а дівчина всміхнулася, милуючись квітчастим сарафаном, який на кругленькому тітчиному тілі видавався живою клумбою. Ніби квіти ворушаться. Як дві крилаті бабки на її новісіньких сандаликах. Краса! А виблискують як!

Хтозна, чи помітила б Леся підказку іншим часом. Мабуть, навряд. Зазвичай дівча вгору дивилося, а не під ноги, але тієї фатальної миті, розглядаючи взуття, Леся натрапила на квітку при дорозі й спинилася. Нічого особливого у квітці, звісно, не було, ще й для Бувальців. Тут кожна господиня прагнула уквітчати господу, навіть коли господа та від вітру хиталася. Але… Нині навпроти бабок на сандаликах лежала зірвана квітка. Цим теж не здивуєш, але… то була троянда. Справжня червона троянда. Пишна. Красива.

— Це ж Любина…

Леся не могла помилитися: такі троянди квітнули лише у Вареників і завідувала красою не мама, тітка чи бабуся, а саме Любочка. Щось правильне було в цій пристрасті. Троянди. Кохання. Зітхання. Освідчення. Любочка за всіма законами жанру мала любити квіти, а надто троянди. Але дівчина не любила. Ні, вона просто-таки марила царством колючок: знаходила нові сорти, замовляла аж у столиці, по п’ять разів бігала на пошту, щоб дізнатися, чи надійшли саджанці, потім саджала, підгодовувала, розпушувала, поливала чи не щодня. І квіти цвіли. Не могли не цвісти. Розарій вражав кольорами, формами, розмірами. Навіть із сусідніх сіл приїздили, щоб тільки глянути на ту красу.

І от… Що могла робити зірвана троянда в придорожній куряві? Леся спантеличено підняла квітку й озирнулася. Щоб зайти до Вареників, треба звернути до іншої вулички, а тим часом ще хліб розберуть. Може, згодом. Леся ступила крок у напрямку крамниці, проте квітка боляче загнала колючку під шкіру, аж цятка крові виступила. І Леся послухалася квітки й вирішила на одну секундочку забігти до Люби. Тим паче, що не бачилися вони таки давненько. Уже зо два тижні, мабуть. Усе не до того було, бо Віку доглядала.

Величенький пес у дворі привітався, крутнувши кудлатим хвостом. Ех, Вулкане, шкодуєш, що не Віка. Та б точно щось смачне припасла для красеня, еге? Пес гавкнув, ніби погодився, і заліз у буду. Не виходить вона, подруга твоя, у люди. Сидить, як… квітка… А ось і вони, троянди. Господи, скільки ж вас цвіте! Неначе хто всі Лесині фарби змішав і лишив на сонечку. А пахнуть! Аж у голові паморочиться!

— Любо. Тобі треба виготовляти парфуми! Чуєш?

Тиша. Може, вдома нема? Торкнулася ручки, а двері самі відчинилися.

— Є хто вдома?

І знову тиша. Тільки кицька шкребеться в Любиній кімнаті й нявчить. Замкнулася, чи що?

— Любо…

Кішка вибігла й прожогом кинулася надвір, мало не до собаки в буду.

— Любо!.. Заснула, чи що?

На ліжку й справді лежала дівчина, вдягнена у випускну сукню. Це ж треба таке вигадати! Ну й ну! Знову романів своїх начиталася.

— Любо, ну ти й даєш! Принцеса спати вклалася, чекаючи на принца?

Але подруга мовчить, лише повільно розплющує очі. Так повільно, що здається, ніби її повіки олив’яні, важчі за грозові хмари, які спадають до землі потужною зливою. У Любиних очах саме вона. Злива. Солона-солона. Навіть їдка. Господи…

— Любо, ти чого? Любо!

Дівчина так само повільно заплющує повіки й ховає відповіді на запитання в царстві Морфея.

— Ой, Боже мій! Любо, тобі погано? Любо! Та не спи! Ну ж бо, подивися на мене. Чуєш?!!

Тиша. Леся кидається будинком, шукаючи живої душі, але скрізь пустка. Нема нікого і в сусідів. Бігти до фельдшера? Додому ж швидше. А там Віка. Віка знається… Вона вчила… Дівчина справді швидким рухом витрусила з-під простирадла кілька порожніх пластинок снодійного.

— Господи! Віко, що ж робити?

— Цить! Шукай в аптечці вугілля! Чи марганцівку! Воду! Дай-но я. Згодиться. Бери під руки!.. Ну! Ох і важка! Ну ж бо! — Віка щосили б’є по обличчю, ляпає долонями, залишаючи червоні сліди.

— Отямся!!! Любо, ну ти й гадина! Ану, розтули рота! Пий! Пий, кажу! Ковтай! Ще! Ще!

Люба не встигає ковтати рідину, вона тече по обличчю, шиї, вечірній сукні, яка тепер видається такою недоречною, що хочеться зняти її з дівчини негайно.

— Ну! Миску, Лесю! Тазика! Отак, дорогенька!

Всунуті в рота пальці