Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Енді був задоволений, що я його пам'ятаю. Це був талановитий вуличний шахрай, і, що найважливіше, він поважав своє ремесло і не намагався отримати більше трьохсот відсотків чистого прибутку. Він мав чимало пропозицій перейти до нелегальної торгівлі наркотиками, але нікому не вдавалося збити його з пуття.

Мені був потрібен компаньйон, ми переговорили між собою і погодилися працювати разом. Я повідомив йому про стан речей на Рибальській Горі, наскільки важкі тут фінансові операції через вторгнення в політику касторки. Енді щойно прибув ранковим потягом. У нього самого справи були не блискучі, і він мав намір відкрити в цьому місті публічну підписку для збору пожертв на спорудження нового броненосця у місті Еврика-Спрінгс[228]. Було про що поговорити, і ми вийшли на ґанок.

Наступного ранку об одинадцятій, коли я сидів у номері сам-один, з'являється до мене якийсь дядько Том і просить, щоб лікар завітав на квартиру до судді Бенкса, який, як з'ясувалось, і був мером, — він тяжко захворів.

— Я не лікар, — кажу я, — чому ви не покличете лікаря?

— Ах, пане, — говорить дядько Том, — лікар Хоскінс виїхав з міста за двадцять миль… у село… його викликали до хворого. Він один лікар на все місто, а суддя Бенкс дуже хворий… Він послав мене. Будь ласка, ідіть до нього. Він дуже, дуже просить.

— Як людина до людини, я, мабуть, піду й огляну його, як людина людину, — говорю я, кладу собі в кишеню пляшку «Настоянки для Воскресіння Хворих» і прямую в гору до особняка мера. Чудовий будинок, кращий у місті: мансарда, крутий дах і два чавунні собаки на лужку.

Мер Бенкс у ліжку; з-під ковдри стирчать тільки бакенбарди та кінчики ніг. Він видає такі утробні звуки, що, коли б це було в Сан-Франциско, усі подумали б, що землетрус, і кинулися б рятуватися в парки. Коло ліжка стоїть молодий чоловік і тримає кухоль з водою.

— Лікарю, — говорить мер, — я страшенно хворий. Помираю. Чи не можете ви мені чимось допомогти?

— Містере мер, — кажу я, — я не можу назвати себе справжнім учнем Ес. Ку. Лаппа[229]. Я ніколи не вивчав в університеті медичних наук і прийшов до вас просто, як людина до людини, подивитись, чим я можу зарадити.

— Я глибоко вдячний вам, — відповідає хворий. — Лікарю Воф-Ху, це мій племінник, містер Бідл. Він намагався полегшити мій біль, але марно. О Господи! Ой, ой, ой! — залементував він раптом.

Я кланяюся містерові Бідлу, підсідаю до ліжка і мацаю пульс у хворого.

— Дозвольте оглянути вашу печінку, тобто язик, — говорю я. Потім піднімаю йому повіки і довго вдивляюся в зіниці.

— Коли ви захворіли? — питаюсь.

— Мене схопило… ой, ой… учора ввечері, — говорить мер. — Дайте мені чого-небудь, лікарю, врятуйте, полегшіть мій стан!

— Містере Фідле, — говорю я, — підніміть штору.

— Не Фідл, а Бідл, — виправляє мене молодий чоловік. — А що, дядьку Джеймсе, — звертається він до судді, — чи не думаєте ви, що могли б з'їсти яєчню з шинкою?

— Містере мер, — говорю я, приклавши вухо до його правої лопатки і дослухаючись, — ви дістали серйозне понадзапалення клавікули клавікордіала.

— Господи Боже, — застогнав він, — чи не можна щось утерти, або вправити, або взагалі що-небудь?

Я беру капелюх і прямую до дверей.

— Куди ви? — кричить мер. — Не кинете ж ви мене самого вмирати від цих понадклавікордів?

— Навіть через одне тільки співчуття до ближнього, — говорить Бідл, — ви не повинні кидати хворого, лікарю Хоа-Хо.

— Лікар Воф-Ху, — виправляю я і потім, обернувшись до хворого, відкидаю назад своє довге волосся.

— Містере мер, — кажу я, — вам залишилася лише одна надія. Медикаменти вам не допоможуть. Але існує інша сила, яка сама варта всього вашого зілля, хоча й вони коштують недешево.

— Яка ж це сила? — питається він.

— Пролегомени науки, — говорю я. — Перемога розуму над сарсапарилою. Віра в те, що хвороби і страждання існують тільки в нашому організмові, коли ви відчуваєте, що нездужаєте. Визнайте себе переможцем. Демонструйте!

— Про які це параферналії ви говорите, лікарю? — питається мер. — Чи ви не соціаліст?

— Я говорю про велику доктрину психічного фінансування, про освічений метод підсвідомого лікування абсурду і менінгіту навіюванням на відстані, про дивний кімнатний спорт, відомий під назвою персонального магнетизму.

— І ви можете це зробити, лікарю? — говорить мер.

— Я один з Єдиних Синедріонів і Явних Моголів Внутрішнього Храму, — кажу я. — Кульгаві починають говорити, а сліпі ходити, як тільки я зроблю паси. Я — медіум, колоратурний гіпнотизер і спіритуозний контролер людських душ. На останніх сеансах в Анн-Арборі покійний голова Оцетово-Гіркого товариства міг тільки за мого посередництва повертатися на землю задля бесід зі своєю сестрою Джейн. Щоправда, наразі, як вам відомо, я продаю з візка ліки для бідних і не займаюся магнетичною практикою, оскільки не хочу принижувати своє мистецтво надто низькою оплатою: чи багато візьмеш зі злидарів!

— Чи візьметеся ви вилікувати гіпнотизмом мене? — питається мер.

— Послухайте, — говорю я, — скрізь, де я буваю, я зустрічаю утруднення з боку медичних товариств. Я не займаюся практикою, але заради порятунку вашого життя я, мабуть, застосую до вас психічний метод, якщо ви як мер подивитеся крізь пальці на відсутність у мене дозволу.

— Звичайно, — говорить він. — Тільки починайте швидше, лікарю, бо я знову відчуваю жорстокі напади болю.

— Мій гонорар двісті п'ятдесят доларів, — говорю я, — лікування гарантую за два сеанси.

— Добре, — каже мер, — я сплачу. Вважаю, що моє життя варте цих грошей.

Я сів біля ліжка і став пильно на нього дивитись.

— Тепер, — сказав я, — відверніть свою увагу від вашої хвороби. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні ключиці, ні лопатки, ні мізків — нічого. Ви не відчуваєте болю. Визнайте, що ви помилились, вважаючи себе хворим. Ну, а тепер ви, чи не так, відчуваєте, що біль, якого у вас ніколи не бувало, поступово йде від вас.

— Так, лікарю, чорт забирай, мені і справді стало неначе легше, — говорить мер. — Будь ласка, продовжуйте брехати, що я ніби здоровий і у мене немає цієї пухлини в лівому боці. Я певен, що ще трохи, і мене можна буде підвести в ліжку і дати мені ковбаси з гречаною булкою.

Я зробив ще декілька пасів.

— Ну, — кажу я, — тепер запальний стан минув. Права лопать перигелія зменшилась. Вас хилить на сон. Ваші очі злипаються. Перебіг хвороби тимчасово перерваний. Тепер ви спите.

Мер поволі заплющує очі і починає похропувати.

— Зверніть увагу, містере Тідле, — кажу я, — на чудеса сучасної науки.

— Бідл, —