Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Воф-Ху, — говорю я. — Я буду у вас завтра об одинадцятій ранку. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштекса. На все добре.

Наступного ранку я прийшов у призначений час.

— Ну що, містере Рідле, — сказав я, як тільки він завів мене до спальні, — яке самопочуття вашого дядечка?

— Здається, йому набагато краще, — відповідає молодий чоловік.

Колір обличчя і пульс у мера були в повному порядку. Я зробив другий сеанс, і він заявив, що останні рештки болю в нього випарувалися.

— А тепер, — говорю я, — вам треба день-два полежати в ліжку, і ви зовсім одужаєте. Вам пощастило, що я опинився тут, на вашій Рибальській Горі, містере мер, оскільки жодні засоби, які відомі в корнукопії і що застосовуються офіційною медициною, не могли б вас урятувати. Нині ж, коли медичну помилку виявлено, коли доведено, що ваш біль — самообман, поговоримо про більш веселі речі — наприклад, про двісті п'ятдесят доларів гонорару. Тільки, будь ласка, без чеків. Я так само неохоче розписуюся на звороті чека, як і на його лицьовому боці.

— Ні, ні, у мене готівка, — говорить мер, дістаючи з-під подушки гаманець; він відлічує п'ять папірців по п'ятдесят доларів і тримає їх у руці.

— Бідле, — говорить він, — візьміть розписку.

Я пишу розписку, і мер дає мені гроші. Я ретельно ховаю їх до внутрішньої кишені.

— А тепер починайте виконувати свої обов'язки, сержанте, — говорить мер, посміхаючись зовсім як здоровий.

Містер Бідл кладе руку мені на плече.

— Ви заарештовані, лікарю Воф-Ху, або, точніше, Пітерсе, — говорить він, — за незаконні заняття медициною без дозволу влади штату.

— Хто ви такий? — питаю я.

— Я вам скажу, хто він такий, — говорить мер, підводячись на ліжку наче нічого й не було. — Він детектив, який перебуває на службі в Медичному товаристві штату. Він ішов за вами назирці, вистежував вас у п'яти округах, з'явився до мене три дні тому, і ми разом придумали план, щоб вас зловити. Вважаю, що відтепер ваша практика в наших місцях закінчена раз і назавжди, пане шарлатане. Ха, ха, ха! Яку хворобу ви знайшли у мене? Ха, ха, ха! В усякому разі не розм'якшення мозку?

— Детектив! — говорю я.

— Саме так, — відповідає Бідл. — Мені доведеться здати вас шерифові.

— Ну, це ми ще подивимось! — говорю я, хапаю його за горло і мало не викидаю з вікна. Але він виймає револьвер, суне його мені у підборіддя, і я втихомирююсь. Потім він надягає на мене наручники і витягує з моєї кишені щойно одержані гроші.

— Я свідчу, — говорить він, — що це ті самі банкноти, які ми з вами позначили, судде Бенксе. Я вручу їх у поліційній дільниці шерифові, і він надішле вам розписку. Їм доведеться фігурувати у справі як речовий доказ.

— Гаразд, містере Бідле, — говорить мер. — А зараз, лікарю Воф-Ху, — веде він далі, звертаючись до мене, — чому б вам не скористатися своїм магнетизмом і не скинути з себе кайдани?

— Ходімо, сержанте, — говорю я з гідністю. — Нічого не вдієш, треба підкоритися долі. — А потім, обертаючись до старого Бенкса і потрясаючи кайданами, кажу:

— Містере мер, недалекий той час, коли ви переконаєтесь, що персональний магнетизм — це величезна сила, яка сильніша за вашу владу. Ви побачите, що переможе вона.

І вона дійсно перемогла.

Коли ми дійшли до воріт, я говорю детективу:

— А тепер, Енді, зніми з мене наручники, бо перед перехожими ніяково.

Що? Ну так, звичайно, це був Енді Таккер. Весь план був його винаходом: таким чином і розжилися грішми для подальшого спільного бізнесу.

Кафедра філантроматематики

— Подивіться, — сказав я, — ось справді царствений дар: на освітні заклади пожертвувано понад п'ятдесят мільйонів доларів.

Я переглядав хроніку вечірньої газети, а Джефф Пітерс набивав свою тернову трубку.

— З цієї нагоди, — сказав він, — не гріх розкрити нову колоду і влаштувати вечір хорової декламації силами студентів філантроматематики.

— Це натяк? — запитав я.

— Натяк, — сказав Джефф. — Хіба я ніколи не розказував вам, як ми з Енді Таккером займалися філантропією? Було це років із вісім тому в Аризоні. Ми роз'їжджали у двокінному фургоні гірськими ущелинами Хіла — шукали срібло. Знайшли — і продали свою заявку в місті Таксоні за двадцять п'ять тисяч доларів. У банку заплатили нам срібною монетою — по тисячі доларів у кожному мішку. Завантажили ми ці мішки у фургон і помчали на схід, як божевільні. Розум повернувся до нас тільки тоді, коли ми відмахали миль зі сто. Двадцять п'ять тисяч доларів — це здається справжньою дрібницею, коли читаєш щорічний звіт Пенсільванської залізниці або слухаєш, як актор вихваляється своїм гонораром; але якщо ти будь-якої хвилини можеш трохи підняти парусину фургона і, копнувши чоботом мішок, почути срібний дзвін, ти відчуваєш себе подібним до цілодобового банку за тих часів, коли операції у повному розпалі.

На третій день приїхали ми до містечка — найчистішого та найохайнішого, яке коли-небудь створювала природа або фірма Ренд і Мак-Неллі[230]. Воно було розташоване біля підніжжя гори і прикрашене деревами, квітами та двома тисячами привітних напівсонних жителів. Називалося воно Флоресвіль або щось на кшталт цього, і природу ще не опоганили тут ні залізниці, ні блохи, ні туристи зі східних штатів.

Поклали ми наші гроші на ім'я Пітерса і Таккера в банк «Есперанца» й оселилися в готелі «Небесний пейзаж». Після вечері сидимо й посмалюємо, саме тоді мене й осяяло: чом би нам не стати філантропами[231]? Здається, ця ідея рано чи пізно спадає на думку кожному шахраєві.

Коли людина пограбувала своїх ближніх на певну суму, їй стає моторошно і хочеться віддати частину награбованого. І якщо простежити за нею уважно, можна помітити, що вона намагається компенсувати тим самим людям, яких щойно обдерла до нитки. Візьмемо гідростатичний[232] випадок: припустімо, якийсь А. нажив мільйони, продаючи гас ученим злидарям, які вивчають політичну економію та методи керування трестами. Так от, ці долари, які гнітять його совість, він неодмінно пожертвує університетам та коледжам.

Що стосується Б., то той нажився на робітниках, у яких єдине багатство — руки та інструмент. Як же йому перекачати деяку частку свого покаянного фонду назад у кишені їхнього спецодягу?

— Я, — вигукує Б., — зроблю це в ім'я науки. Я завинив перед робочою людиною, але ж, за старим прислів'ям, милосердя спокутує чимало гріхів.

І він зводить бібліотечні будівлі на вісімдесят мільйонів доларів, і єдині, кому є