Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Він витягнув із кишені піджака троянду — жовту, бархатисту троянду, що вже блякнула, поникнувши голівкою в задушливій атмосфері цього вульгарного погрібця, як діва на римській арені перед гарячим диханням левів.

Гучний, але мелодійний сміх міс Позі заглушив звуки оркестру, що саме виконував «Дзвіночки».

— Ах, Боже ти мій, — вигукнула вона весело. — Чи є щось на світі нудніше за наш Кранбері? Далебі, здається, тепер я не могла б пробути там і двох годин — просто вмерла б з нудьги. Ну, я дуже рада, містере Самерсе, що побачилася з вами. А зараз, мабуть, мені вже час повертатися додому та гарненько виспатись.

Вона приколола жовту троянду до своєї чудової елегантної шовкової сукні, підвелася і владно кивнула у бік герра Гольдштейна.

Усі троє її супутників і «Білл Самерс» провели міс Позі до кеба, що на неї чекав. Коли її незліченні волани та стрічки були благополучно розміщені, міс Керінгтон на прощання обдарувала всіх сліпучим блиском зубів та очей.

— Зайдіть провідати мене, Білле, перш ніж поїдете додому, — крикнула вона, і блискучий екіпаж рушив з місця.

Хайсміт, як був, у своєму маскарадному костюмі, пішов із герром Гольдштейном до маленького кафе.

— Ну, як, га? — запитав актор, усміхаючись. — Доведеться їй дати мені Соля Хейтосера, як ви гадаєте? Чарівна міс жодної секунди не сумнівалась.

— Я не чув, про що ви там розмовляли, — сказав Гольдштейн, — але костюм у вас і манери — те що треба. П'ю за ваш успіх. Раджу завтра ж, з самого ранку, зазирнути до міс Керінгтон і атакувати її щодо ролі. Не може бути, щоб вона залишилася байдужою до ваших здібностей.

Об одинадцятій сорок п'ять ранку наступного дня Хайсміт, елегантний, зодягнений за останньою модою, з упевненим виглядом, із квіткою фуксії в петлиці, з'явився до міс Керінгтон у її розкішні апартаменти в готелі.

До нього вийшла покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже шкода, — сказала мадемуазель Гортенз, — але вона доручила передати це всім. Ах, який жаль! Міс Керінгтон разорваль усі контракт з театром і поїхаль жити в цей, як це? Так, у Кранбері-Корнер.

із збірки «БЛАГОРОДНИЙ ШАХРАЙ»

Джефф Пітерс як персональний магніт

Найбільше я полюбляю слухати розповіді про дні його молодості, коли він торгував на вулицях мазями та пігулками від кашлю, жив надголодь, дружив з усім світом і на останні мідяки грав у орлянку з долею.

— Потрапив я одного разу до селища Рибальська Гора, що в Арканзасі, — розказував він. — На мені був костюм з оленячої шкури, мокасини, довге волосся і перстень з тридцятикаратовим діамантом, який я дістав у одного актора в Тексаркані. Не знаю, що він зробив із тим складаним ножиком, який я дав йому замість цього персня.

У той час я був лікар Воф-Ху, знаменитий індіанський цілитель. У руках у мене не було нічого, крім чудового зілля — «Настоянки для Воскресіння Хворих». Настоянка складалася з цілющих трав, випадково відкритих красунею Та-Ква-Ла, дружиною вождя племені чокто. Красуня збирала зелень для прикрашання національної страви — вареного собаки, яку щороку подають під час танцю на Святі Кукурудзи, — і натрапила на цю траву.

У містечку, де я побував перед цим, справи йшли кепсько: у мене залишалося тільки п'ять доларів. Прибувши на Рибальську Гору, я пішов до аптеки, і там мені позичили шість дюжин восьмиунцієвих склянок із пробками. Етикетки та потрібні запаси були у мене в валізі. Життя знову здалося мені прекрасним, коли я дістав собі в готелі номер, де з крана текла вода, і пляшки з «Настоянкою для Воскресіння Хворих» дюжинами стали вишиковуватися переді мною на столі.

— Шарлатанство? Ні, сер. У склянках була не сама лише вода. До неї я додав хініну на два долари та на десять центів анілінового барвника. Багато років по тому, коли я знову проїжджав тими місцями, люди просили мене дати їм ще порцію цього зілля.

Того ж вечора я найняв візок і відкрив торгівлю на Головній вулиці. Рибальська Гора, хоча і називалася Горою, але була розташована в болотистій, малярійній місцевості; і я поставив діагноз, що населенню якраз бракує легенево-серцевої та протизолотушной мікстури. Настоянку розбирали так швидко, як м'ясні бутерброди на вегетаріанському обіді. Я вже продав дві дюжини склянок по п'ятдесят центів за штуку, коли раптом відчув, що хтось тягне мене за фалди. Я знав, що це означає. Негайно зійшовши з візка, я всунув п'ять доларів у руку суб'єктові з німецькою срібною зіркою на грудях.

— Констебль, — кажу я, — який чудовий вечір!

А він питає:

— Чи є у вас міський патент на право продажу цієї нелегальної бурди, яку ви лише з люб'язності звете ліками? Чи дістали ви папір од міста?

— Ні, не діставав, — говорю я, — оскільки не знав, що це місто. Якщо мені вдасться знайти його завтра, я дістану собі й патент.

— Ну, а до того часу я змушений прикрити вашу торгівлю, — говорить полісмен.

Я припинив торгувати і, повернувшись до готелю, розказав власникові про все, що трапилось.

— У нас, на Рибальській Горі, вам не дадуть розвернутися, — сказав він. — Нічого у вас не вийде. Лікар Хоскінс — зять мера, єдиний лікар на все місто, і влада ніколи не допустить, щоб якийсь самозваний цілитель відбивав у нього практику.

— Та я ж не займаюся медициною, — говорю я. — У мене патент від управління штату на роздрібну торгівлю, а коли з мене вимагають особливе свідоцтво від міста, я беру його, та й годі.

Наступного ранку пішов я до канцелярії мера, але мені говорять, що він ще не приходив, а коли прийде — невідомо. Тому лікареві Воф-Ху не залишалося нічого іншого, як знову повернутися до готелю, сумно всістися в крісло, запалити сигару і чекати.

Трохи згодом підсаджується до мене молодий чоловік із синьою краваткою і питається, котра година.

— Пів на одинадцяту, — кажу я, — а ви Енді Таккер. Я знаю про деякі ваші справи. Адже це ви створили у Південних штатах «Універсальну посилку Купідон». Стривайте, що в ній було?.. Так, так, обручка із чилійським діамантом, обручка для вінчання, машинка для розтирання картоплі, склянка заспокійливих крапель і портрет Дороті Вернон