Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

Тут Невілл Локвуд зупинився.

— Ви думаєте, що Ендрю вчинив самогубство, — сказала Майя.

— Можливо. Це лише теорія. Можливо, поєднання алкоголю та ліків призвело до втрати рівноваги, і він випав. У будь-якому разі, це доводить одне: смерть Тео безпосередньо призвела до смерті Ендрю. Найімовірніше припустити, що ці дві смерті пов’язані саме таким чином.

Майя сиділа мовчки.

— Отже, — сказав він, — тепер, коли я розповів вам свою теорію, може, ви скажете мені, як це стосується сьогодення.

— У мене є ще одне питання, якщо можна.

Локвуд кивнув, заохочуючи її продовжувати.

— Якщо дві смерті в одній команді настільки малоймовірні, як ви поясните ще й третю?

— Третю? Я не дуже розумію.

— Я говорю про Джо.

Директор спохмурнів.

— Він же помер років сімнадцять по тому.

— І все одно. Ви ж любите теорію ймовірності. Які шанси на те, що ця смерть не пов’язана з попередніми?

— Ви хочете сказати, що вбивство вашого чоловіка має стосунок до загибелі Тео та Ендрю?

— Мені здається, — мовила Майя, — саме так, як ви сказали.

Розділ 25

Більше нема чого було дізнаватися.

Невілл Локвуд провів її за кілька хвилин. Майя трохи посиділа в машині. Перед нею височіла пам’ятка академії, восьмиповерхова Англіканська дзвіниця. Знову прозвучали чотири ноти Вестмінстерських курантів. Майя глянула на годинник. Здається, вони відбивали кожну чверть години.

Вона дістала телефон і знову погуглила. Батьків Тео Мора звали Хав’єр та Раїса. Вона пошукала сайти-довідники, щоби побачити, чи жили вони тут. Знайшла Раїсу Мора в межах Філадельфії. Варто спробувати.

Зателенькав мобільний. На екрані висвітився номер «Шкіри й мережива». Майя піднесла його до вуха, але, звісно, хто б не був на тому кінці, вони повісили слухавку. Це сигнал, що Корі хоче її бачити. Що ж, зараз вона за дві години від місця зустрічі й мусить побувати деінде. Корі просто доведеться зачекати.

Вулиця Раїси Мора складалася з таунхаусів, які бачили кращі часи. Майя знайшла потрібну адресу, піднялася потрісканими цементними сходами. Натиснула кнопку дзвінка, прислухаючись до кроків усередині, але нічого не почула.

Уздовж тротуару лежали купи битого скла. За два будинки звідси стояв чолов’яга в майці-алкоголічці та розстебнутій фланелевій сорочці, він беззубо посміхнувся їй.

Ті Вестмінстерські куранти були дуже далеко звідси.

Майя штовхнула сітчасті зовнішні двері. Вони відчинилися з іржавим стогоном. Вона постукала.

— Хто там? — гукнула жінка зсередини.

— Мене звати Майя Стерн.

— Чого ви хочете?

— Ви Раїса Мора?

— Чого ви хочете?

— Хочу розпитати вас про вашого сина Тео.

Двері відчинилися. Раїса Мора була вбрана у форму офіціантки вицвілого гірчичного кольору. Туш розмазана. У скрученому волоссі більше сивого, ніж чорного. На ногах — одні лише шкарпетки, і Майя уявила, що жінка щойно повернулася з довгої робочої зміни й скинула взуття в кутку.

— Хто ви?

— Мене звати Майя Стерн, — тоді, добре подумавши, додала: — Буркетт.

Це прізвище привернуло увагу жінки.

— Ви дружина Джо.

— Так.

— Ви солдатка, так?

— Колишня, — сказала Майя. — Ви не проти, якщо я увійду?

Раїса схрестила руки на грудях і притулилася до рами дверей.

— Чого ви хочете?

— Хочу розпитати вас про смерть вашого сина Тео.

— Чому ви хочете про це знати?

— Прошу, місіс Мора, ви маєте повне право запитувати, але в мене справді нема часу пояснювати. Скажу лише, що я не впевнена, що ми знаємо правду про смерть вашого сина.

Раїса кілька секунд пильно дивилася на неї.

— Вашого чоловіка нещодавно вбили, бачила це в газетах.

— Так.

— Знайшли двох підозрюваних. Це я теж бачила.

— Вони невинні, — сказала Майя.

— Я не розумію, — єдиної тріщинки на фасаді виявилося достатньо, щоб з’явилася сльоза. — Ви вважаєте, що смерть Джо якось пов’язана з моїм Тео?

— Не знаю, — мовила Майя якомога м’якше. — Але хіба відповідь на мої питання чимось зашкодить?

Раїса досі тримала руки схрещеними.

— Що ви хочете знати?

— Усе.

— Тоді заходьте. Мені треба присісти.

Жінки сіли на потерту канапу, кращі дні якої, вочевидь, минули, але це можна було сказати і про решту кімнати. Раїса передала Майї родинну фотографію в рамці. Знімок вицвів од часу або сонячних променів, а найімовірніше — від їхнього поєднання. Майя впізнала Тео з двома меншими хлопцями, і припустила, що це його брати. Позаду дітей стояла Раїса, вона виглядала не стільки молодшою, скільки значно щасливішою, поряд із нею стояв огрядний чоловік із великими вусами та широкою посмішкою.

— Це Хав’єр, — сказала Раїса, указавши на чоловіка, — батько Тео. Він відійшов за два роки після смерті Тео. Рак. Лікарі так сказали, але…

Хав’єр мав добру посмішку, такі відчуваються навіть на світлинах, і стає цікаво, як же тоді звучав сміх. Раїса забрала в Майї фото й обережно повернула його на полицю.

— Хав’єр приїхав з Мексики. Я тоді була бідною дівчиною з Сан-Антоніо. Ми зустрілись і… вам не треба цього чути.

— Ні, продовжуйте.

— Це не має значення, — сказала Раїса. — Урешті-решт ми опинилися у Філадельфії, бо Хав’єр мав кузена, який улаштував його тут на роботу з ландшафтами: косити газони для багатіїв, усяке таке. Але Хав’єр… — Вона замовкла, посміхнулася власним спогадам. — Він був розумний, амбітний. Ще й привабливий. Хав’єра всі любили, було в ньому щось таке. Розумієте, про що я? Бувають люди по-своєму чарівні. Вони приваблюють до себе інших. Мій Хав’єр був одним із них.

Майя кивнула на фото.

— Це помітно.

— Правда ж? — посмішка Раїси зів’яла. — Тож Хав’єр чимало робив для родин із Мейн-Лайн, включаючи сім’ю Локвуд.

— Це ж директор?

— Насправді це його кузен. Дуже багатий фінансист. Жив переважно в Нью-Йорку, але мав тут маєток. З виду найпихатіший чоловік, якого можна собі уявити, біляве волосся, щелепа вперед, усе таке, а проте добрий. Хав’єр йому подобався. Вони часто про щось розмовляли. Якось Хав’єр розповів йому про Тео, — обличчя жінки одразу ж сповнилося болем. — Він був особливим хлопчиком, мій Тео. Такий розумник. Чудовий спортсмен. Справді, мав усе, як то кажуть. І як і всі батьки, ми бажали для нього кращого життя. Хав’єр хотів улаштувати Тео в хорошу школу. Виявилося, що Академія Франкліна Біддла шукає кількох хлопців на стипендію, щоб допомагати їм фінансово, так, щоб, знаєте, дозволялося сказати, що школа… — вона показала пальцями лапки, — «різноманітна». Тож цей Локвуд вирішив допомогти. Поговорив із директором, своїм кузеном, а далі ви все знаєте… Ви були в школі?

— Так.

— Сміхотворно, так?

— Думаю, так.

— Але Хав’єр був таким