Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

Час тягся повільно, форма незвично натирала шию, а ремені, здавалося, затягнуті надто міцно. Аж ось двері клацнули і до кімнати ввійшов правитель у супроводі «челяді». Трипалий наказав загону вишикуватися, і Талігхіл ковзнув поглядом по напружених обличчях «везунчиків», кивнув та розвернувся, аби йти далі. Було помітно, що він стомився — чи від перевірок, чи від ще чогось.

— Даруйте, мій правителю, — несподівано сказала Тесса, яка опинилася серед «челяді». Даруйте, але…

Талігхіл зупинився біля дверей:

— Щось не гаразд?

— Бачите, Пресвітлий, цей десяток складається з людей, що були звільнені згідно з нашою угодою. Наскільки пам’ятаю, вони вважаються вільними з тієї миті, як потрапили у вежу. Однак, їх досі тримають під охороною.

Правитель відмахнувся:

— Ми обговоримо це після огляду, пані Тессо. Гадаю, все вирішиться.

Базіка збирався був реготнути, але помітив погляд Скаженого і передумав. Решта — й поготів.

Талігхіл вів далі:

— Нехай за годину десятник та його заступник разом із вами, пані, зайдуть у мої покої. Продовжимо, панове, — і вони вийшли.

Трипалий наказав Маборові бути готовим до прийому у Пресвітлого, після чого залишив «везунчиків» наодинці.

— Тьху, лихо, — пробурчав Розумник, залазячи на полицю та розв’язуючи шнурок, що стягував комір сорочки. — Або вона нас купити вирішила, або…

Він не договорив: нічого путнього в голову не приходило. Решта теж розбрелися по своїх місцях. Лише Мабор стояв посеред кімнати і люто дивився туди, де щойно стояли «пани перевіряючі». Всією своєю сутністю хижої тварини, Скажений відчував у тому, що відбувалося, підступність, якусь складну пастку, яка вже змикалася над ним — клац, клац, клац — відчував наближення смерті. Ще кілька таких клацань, і голова з плечей, а душа вирушить до Фаал-Загура. Ще кілька… Скільки?

(зміщення — чужа тінь у порожньому дзеркалі)

Нагорі було холодно: наскрізь пронизував вітер і світило сонце — слабо, упівсили. Талігхіл обперся ліктем об край стрільниці та подивився в ущелину, яка причаїлася під ним, навколо нього, над ним — скрізь. В ущелині було тихо. Окремі пориви вітру, брязкання металу на одітому з балконів лише підсилювали, підкреслювали тишу, що наповнювала Кріну до країв.

Пресвітлий стомився. Дивно та несподівано, адже ще зранку, одразу після сніданку, його сповнювали зовсім інші відчуття. Мабуть, через огляд. Ці обличчя; багато облич. Він знав, що згадуватиме їх дуже часто — опісля. Якщо виживе.

І ще, «везунчики». Ось хто насправді займав думки Талігхіла. Люди, які точно загинуть в Кріні. Це різні поняття: «ймовірно» і «точно». Там із сумлінням ще можна якось домовитися, на правах шкуродера-лихваря воно погодиться залишити кілька щасливих безтурботних годин (звичайно, під відсотки — о! доведеться заплатити сповна! — але це буде згодом); тут же ти знаєш, що…

У Північно-Східній, навпроти, щось зблиснуло, відбиваючи сонячні промені; шолом? Треба наказати, аби поводилися уважніше, а то у хумінів виникнуть підозри… Але не відволікатимемось. Пресвітлий. «Везунчики». Як справедливо сказала Тесса, це не може тривати далі. Дисципліна дисципліною, правила правилами, але тримати їх під охороною… Але якщо каторжники збунтуються? Не даремно Тієліг радив розділити їх на два загони. Щоправда, я втнув дурницю: треба було розосередити їх по інших десятках, тоді проблеми б не виникло; але — побоявся, не подумав, а тепер — розбирайся. Ймовірно, доведеться дозволити їм вільно ходити вежею.

До речі, час повертатися. Зараз прийде Шеленгмах (так, здається, звати того офіцера, у якого не вистачає двох пальців?), прийде з Тессою і… кого він там призначив на посаду свого заступника?

Талігхіл востаннє глянув на ущелину — знову його охопило відчуття, що він десь бачив подібну картину — нехай і не точнісінько таку саму, але дуже схожу, — що вже був тут. Це лякало, передусім своєю незрозумілістю.

Сонячний зайчик від шолома дозорного Північно-Східної пробіг по стінці, завмер на дверях, легенько торкнувся пошкарублих боків дзвонів. Такі дзвони були в кожній із чотирьох веж і призначалися для перемовин (звичайно, коли хуміни увійдуть в ущелину, не раніше).

Зайчик плигав, його рухи стали розважливішими й обміркованішими. Неначе власник шолома махає мені рукою.

Талігхіл все-таки обернувся; з Північно-Східної дозорний дійсно махав рукою, розгледівши людину, але не підозрюючи, хто саме стоїть навпроти. Пресвітлий несподівано для себе всміхнувся й помахав у відповідь. Потім відійшов у тінь і почав спускатися. Храрріп, що чекав на сходах, мовчки рушив слідом.

Тесса й Шеленгмах із помічником вже були біля дверей Талігхілової кімнати. Він запросив візитерів і наказав Храрріпові нікого не впускати, «лише за негайної потреби».

— Розпочнемо, панове. Я згоден, що становище, в якому перебувають звільнені Клинки, принизливе. З іншого боку, ми на війні, а вони — колишні каторжники, злочинці. Де гарантії, що у найкритичніший момент вони не підведуть?

— Важко давати гарантії, коли у тебе попереду два вибори: смерть та смерть, — похмуро мовив косоплечий помічник Шеленгмаха, з тих. Десятник суворо подивився на нього, але залишив зауваження про дисципліну на потім.

— Не могли б ви висловлюватися конкретніше, шановний? — попрохав Талігхіл «везунчика». Не те, щоб він не розумів, про що йдеться, просто хотів вислухати цю людину.

(яку ти збираєшся вбити. Моральне самокатування, так?)

— Можу й конкретніше. Але навіщо? Ви ж усе чудово розумієте, Пресвітлий. Це очевидно. Я, звичайно, вірю в Ув-Дайгрейса, але якось не кортить мені вмирати найближчими днями. А отримавши волю — й поготів. Хоча, яка це воля? Лише подоба.

— До речі — ми якраз зібралися, аби вирішити це. Решта ж — умови угоди. Цілком могли відмовитися, ніхто вас не змушував підписувати.

— Облишмо, — попросив Шеленгмах. — Ми всі тепер в одному човні… вежі. На мою думку, пани, яких позаочі називають «везунчиками», усвідомлюють, що шляху назад немає. Як правильно зазначив мій помічник, є вибір між смертю та смертю. Але це також вибір, і вибір не з простих. Вибір між ганебною смертю боягуза, слимака, та героїчною смертю захисника батьківщини, що ладна здивувати самого Ув-Дайгрейса.

Мабор скептично похитав головою: йому набридло говорити з ними — тими, хто жив іншим життям. У панів ще лишилися поняття про смерть геройську та боягузницьку… у Тесси он також. А я в Могилах всі ці уявлення повтрачав. Можливо, ті й лишилися Клинками — я вже інший, їм не зрозуміти…

— Вибачте, мій правителю, але вирішувати вам, — втрутилася нарешті Тесса.

— Якщо так вважаєте… Гаразд, хай відкличуть варту. Їм знайдеться важливіша робота, ніж охороняти майбутніх