Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

Хтось ухопив Талігхілла за рукав. Пресвітлий опустив погляд: Тієліг. Що йому треба?

— Даруйте, можна вас на хвильку, мій правителю?

— Звичайно, — погодився Пресвітлий. — Ходімте.

Вони залишили Велику залу і вийшли на широкі сходинки, які проходили наскрізь Північно-Західну, від найглибших підземель до дзвіниці.

— Я слухаю, Тієліже.

— Моє запитання здасться дивним, але… — з вами все гаразд? Я знаю про війну, мабуть, більше, ніж будь-хто з присутніх; принаймні, мені відомий стан, в якому іноді перебувають люди, що вперше вскочили у… подібну халепу. Боги…

— Тільки не треба проповідей, Тієліже, прошу! — роздратовано промовив правитель. — Вистачає турбот! Ви чули: огляд. Мені треба перевдягнутися та підготуватися, тож — якщо у вас немає до мене інших справ — йдіть до своїх, а я піду розбиратися зі своїми.

Верховний жрець уклонився і провів пильним поглядом Пресвітлого, який рушив нагору. Що ж, шок, звичайно, до кінця не минув, але вже краще. Головне — зайняти його чимось, щоб усілякі дурниці не лізли в голову. А далі в нього просто не буде часу на сторонні думки.

Краєм ока Тієліг помітив, що з зали вийшли Кен з Тесою. Вільні Клинки залишили сніданок, тільки-но випала можливість — їх дуже цікавило, хто з «везунчиків» потрапив у західні вежі.

Колишніх каторжників розмістили на першому поверсі житлового корпусу Північно-Західної — і не випадково. Коли розпочнеться облога, саме сюди буде спрямовано перший удар; і якщо з верхніх поверхів воїни скидатимуть на атакуючих усіляку киплячу та горючу погань, то тут… мабуть, один лише Ув-Дайгрейс знає, що доведеться робити тим, хто знаходитиметься тут. Точно — не розважатися з куртизанками.

До «везунчиків» було приставлено декілька штатників. («Звичайно, не тільки для охорони, як можна!..»). Однак Тессу та Кена пропустили без зайвих ускладнень — ватажків уже знали в обличчя.

У великій кімнаті майже не було меблів: лише два поверхи металевих лежаків та стіл під стіною. Кілька смолоскипів копіювали кожен рух тіней та повітря, ворушачи в такт вогняними пальцями.

— …І тут, розумієш, цей син блохастої дворняги хльоснув мене по спині! Тварюка! Я розвернувся, але…

— Замовкни, Базіко! Тебе не задушили ланцюгами в Могилах лише через те, що тоді батоги пройшлися б по нас. Але твоє тявкання…

— Послухай, ми вільні люди, і я не дозволю…

— Замовкни! І слухай мене. Ми — не вільні люди. І вже — не Вільні Клинки. Хочеш знати, якого дідька нас витягли з Могил? Бо з нами були Скажений та Шрамник. Першого домагається братик, другого — Гостроязика. І до речі…

З якоїсь полиці ковзнув важкий скособочений силует:

— А ну повтори, Розумнику.

— І повторю…

Брязнули двері, й до кімнати увійшли Кен з Тессою. За їхніми спинами промайнули постаті «наглядачів».

Розмова-лайка згасла, лишився тільки силует посеред кімнати.

— Прийшли, — з відразою процідив силует. І повільно повернувся до Клинків.

— Ти невдячний, Маборе, — холодно промовила Тесса. — Як завжди.

— А ти, Сестричко, занадто обачна, — вищирився Скажений. — За що дякувати? Швидше, я мушу кланятись в ніжки Братикові. Тільки не хочеться.

Кен схилив голову і тихо вийшов. «Наглядачі» випустили його та щільніше зімкнулися перед дверима. «Везунчики» завмерли, напружено слідкуючи за Скаженим: що далі?

— Де Сог? — недбало поцікавився той у войовниці. — Я гадав, він першим примчить дружньо поплескувати по плечу… — Мабор скривився, — …кинджалом.

— Коли війна скінчиться, я все-таки викличу тебе на Суперечку, — сказала Тесса, замислено постукуючи пальцями по руків’ю меча. — Шкода, що не маю права зробити це зараз. Дуже шкода. Ми витягували вас із багна, в якому ви плавали з ласки Скаженого, а тепер, замість того, щоб поводити себе по людськи, ви, Клинки, порушуєте Кодекс. Битися з кожним я не збираюся — а ось тобі, Маборе, певно, кину виклик.

— До ваших послуг, пані Тессо, — блазнюючи, розкланявся той, — але мені чомусь здається, що справа до цього не дійде. Ви правильно розрахували. Барикадне м’ясо, дешеве, до того ж, гідне вас, пані. Врятувати своїх Братів від смерті — чи не чудово? А те, що тут нам світить захлинутися власними тельбухами — це деталі. Зрештою, така смерть краща, ніж повільне здихання на копальнях. І до Ув-Дайгрейса, знову-таки, потрапити більше шансів. Моя вдячність не знає меж, пані Сестричко.

— Ми тут на рівних умовах, Маборе, — ти навіть не уявляєш, наскільки ці умови рівні, — тож не варто скаржитися. Натомість ті, хто виживе, отримає свободу. Та й померти з гідністю, захищаючи Ашедгун — уже краще, ніж здохнути в пилу копалень.

— Уже! — несамовито вигукнув Скажений, підступаючи до неї впритул. — Уже! Тільки за кілька місяців я й без твоєї допомоги накивав би п’ятами з Могил, чуєш! А тепер!..

Хльосткий звук вибухнув у кімнаті й примусив усіх здригнутися. Мабор приголомшено подивився на руку Тесси, потім торкнувся своєї щоки і знову перевів погляд на войовницю.

— Ти!..

Вона стомлено зітхнула:

— Уже кивав п’ятами. Чи не так? Так. Спіймали. Дали довічне. А тепер — посадили б на кіл або повісили, мов якогось злодія-трупоїда. І правильно зробили б, до речі. Це я, дурепа, послухалася Кена та дозволила втягнути себе в таку авантюру… Все, досить. Теревенити у мене немає часу. Поговоримо… після війни.

Тесса вийшла, за нею — «наглядачі», щільно замкнувши двері. Мабор постояв, подивився їм услід. Сплюнув на підлогу та повернувся на лежанку.

Запанувала напружена мовчанка. Розмова з Гостроязикою декого збентежила: он, Клинками назвала, а Скажений казав…

Урешті-решт з’явився призначений над «везунчиками» командир — високий чоловік без двох пальців на лівиці. Він уважно оглянув колишніх каторжників і вказав на Мабора.

— Будеш головним. За будь-яке порушення дисципліни відповідаєш особисто. Зараз вам видадуть форму. Вдягтися, привести себе до ладу, за чверть години повернуся, перевірю. Щоб усе було якнайкраще. Зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів, — понуро відповів Скажений.

— Запитання?

— Коли розпочнеться?

Голос командира став рівним та незворушним:

— Не знаю. Ще запитання? Якщо немає — виконувати наказ! — і він грюкнув дверима.

Внесли форму.

— Бач, хвилюється, — сказав Базіка — вилупкуватий воїн, схожий чи то на чаплю, чи то на жабу. — Навіть не назвався, Трипалий.

— Нічого, він з тобою ще встигне познайомитися — пошкодуєш, — хмикнув вічний опонент Базіки — Розумник. — До речі…

— Замовкни, — тихо проказав Мабор. — І щоб форма сиділа, мов друга шкіра. Інакше…

— Яка різниця, в чому вмирати? — зітхнули на якійсь полиці.

— А коли вмирати, тобі немає різниці? — вкрадливо поцікавився Скажений.

Більше суперечок на цю тему не виникало.

Трипалий з’явився