Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Замовкла. Вона хотіла сказати щось на кшталт «Не дозволяй цьому засмучувати тебе», але це була жахлива фраза. Фраза, яку могла сказати лише привілейована, легковажна біла західна жінка, котра надміру тішилася новою парою взуття чи пляшечкою парфумів. Що б сказала Бонні? Давай помедитуємо про це, Абігель? Ом-м-м-м. Бачите, ось вона — штучність. Насмішка над медитаціями. Кому взагалі може зашкодити медитація?

— Їм би гратися ляльками, — сказала Абігель. Її голос тремтів од гніву та стримуваних сліз. — А натомість вони працюють у борделях.

«Це тобі треба ще гратися ляльками, — подумала Маделін. — Чи принаймні спробувати новий макіяж».

Вона відчула напад праведного гніву на Натана й на Бонні, бо Абігель направду була ще надто молода та чутлива, щоб знати про торгівлю людьми. Її почуття ще занадто сильні та неконтрольовані. Вона успадкувала запальний характер Маделін, однак мала більш чуйне серце. Абігель була аж надто емпатична (хоча ця емпатія, звісно, ніколи не була спрямована на Маделін чи Еда, Хлою або Фреда).

Маделін пригадала, коли Абігель було лише п’ять чи шість років, вона пишалася своїм новим вмінням читати. Тож одного дня Маделін застала її за столом із газетою в руках — її губи ворушилися, поки вона складала букви у слова та читала заголовок на першій сторінці, а в очах у неї була зневіра та розпач. Маделін вже не пам’ятала, про що була та стаття. Ні, власне, пам’ятала. То була історія про те, як у вісімдесятих викрали з ліжка дитину. Тіла її так і не знайшли. Абігель тоді ще вірила у Санта Клауса.

— Це неправда, — швидко сказала Маделін та пошматувала газету, обіцяючи собі ніколи не лишати її на столі. — Це все вигадки.

Натан про це не знав, бо Натан з ними не жив.

Хлоя та Фред були зовсім іншими. Набагато витривалішими. Її кохані маленькі технічно підкуті дикуни.

— Я маю щось із цим зробити, — сказала Абігель, проглядаючи сторінку.

— Справді? — запитала Маделін. — Якщо ти думаєш їхати у Пакистан, то нізащо! Ти лишаєшся тут і дивишся «Наступну топ-модель Америки», панянко! — Що ти маєш на увазі? Листа? — Її обличчя посвітліло. Вона ж має диплом з маркетингу. Вона могла написати листа значно краще за Бонні. — Я можу допомогти тобі написати листа до члена Парламенту з петицією…

— Ні, — зневажливо обірвала її Абігель. — Це нічого не змінить. У мене є ідея.

— Яка ідея? — запитала Маделін.

Опісля вона думала, чи відповіла б їй Абігель правду, чи могла б вона припинити цей кошмар ще до того, як він почався, але у двері постукали, і Абігель захряснула комп’ютер.

— Це тато, — сказала вона, піднімаючись.

— Але ж лише четверта година, — запротестувала Маделін. Вона також піднялася з канапи. — Я думала, що відвезу тебе о п’ятій.

— Ми їдемо до мами Бонні на вечерю, — сказала Абігель.

— До мами Бонні, — повторила Маделін.

— Не роби проблем на порожньому місці, мам.

— Я нічого не сказала, — сказала Маделін. — Ані слова. Наприклад, я не сказала, що ти вже кілька тижнів не бачила мою маму.

— Бабуся так зайнята своїми справами, що і не помітила моєї відсутності, — обережно сказала Абігель.

— Приїхав татко Абігель! — заверещав Фред з вулиці. Це означало, «приїхав автомобіль татка Абігель!»

— Привіт, друзяко! — Маделін почула, як Натан гукнув до Фреда.

Часом навіть звук Натанового голосу пробуджував у ній внутрішню пам’ять: зрада, образа, гнів і розгубленість. «Він просто пішов. Просто вийшов з дому і покинув нас. Ми з Абігель не могли у це повірити. А ти тієї ночі плакала і плакала, невтішні, безкінечні сльози дитини, що…»

— Бувай, мам! — сказала Абігель та нахилилася, щоб співчутливо поцілувати її у щоку, ніби Маделін була підстаркуватою тіткою, яку вона навідувала, а тепер — нарешті! — був час вибиратися з цього запліснявілого місця та їхати додому.

Розділ тридцять восьмий

Стью: Розкажу вам щось, що пам’ятаю. Якось я натрапив на Селесту Вайт. Я був на іншому кінці Сіднея по роботі, і пішов купити нові крани, бо хтось скрутив старі, але ближче до суті, я йшов повз магазин «Гарві Норман», і у презентаційних меблях для спалень я побачив Селесту Вайт — вона лежала посеред двоспального ліжка та дивилася у стелю. Я ще раз глянув — думав, може, помилився. А потім сказав: «Привіт, дорогенька!» Вона так злякалася, ледь із шкіри не вистрибнула. Так, ніби я її зловив під час пограбування банку. Так дивно. Чому вона лежала на тому двоспальному акційному ліжку так далеко від дому? Шикарна жінка, така вродлива, але завжди трішки… полохлива. Так сумно зараз про це думати. Дуже сумно.

* * *

— Ви наша нова сусідка?

Селеста так підстрибнула, що ледь не впустила з рук лампу, котру несла.

— Вибачте, я не хотіла вас злякати, — сказала огрядна сорокарічна жіночка у спортивній формі. Вона вийшла з квартири через коридор, а з нею — дві маленькі дівчинки приблизно такого ж віку, що і Макс із Джошем.

— Ніби сусідка, — сказала Селеста. — Тобто, так. Але я ще не знаю точно, коли переїздитиму. Може, нескоро.

Це не було частиною плану. Розмови з людьми. Це якось надто по-справжньому. Досі все було гіпотетичним. Може воно і не справдиться ніколи. Вона просто обдумувала ідею нового життя. Вона це все робила, щоб вразити Сьюзі. Хотіла приїхати на наступну зустріч із готовим «планом». Більшість жінок, мабуть, треба підштовхувати місяцями. Більшість жінок, мабуть, приїздять на наступні зустрічі, не зробивши анічогісінько. Тільки не Селеста. Вона завжди виконувала домашнє завдання.

— Я орендувала квартиру на шість місяців, — планувала вона сказати Сьюзі так, між іншим. — У Мак-Махонс-­Пойнт. У мене є подруга, партнер у маленькій юридичній фірмі в Північному Сіднеї. Вона пропонувала мені роботу десь рік тому, але я відхилила пропозицію, але думаю, що вона все ще могла б для мене щось знайти. В будь-якому разі, якщо це не спрацює, то я знайду щось у місті. Це всього лиш за кілька хвилин їзди на поромі.

— Вау! — вигукне Сьюзі. Її брови полізуть на лоба. — Непогано.

Відмінниця Селеста. Яка хороша дівчинка! Яка прекрасна побита дружина.

— Я — Роуз, — представилася жінка. — А це — Ізабелла та Даніелла.

Серйозно? Вона назвала дітей Ізабелла та Даніелла?

Дівчата ввічливо їй усміхнулися. Одна з них навіть сказала «Привіт». Однозначно, ці близнючки краще виховані за Селестиних хлопців.

— Я — Селеста. Приємно познайомитися! — Селеста якомога швидше повернула ключі так швидко. — Мені краще…

— А у вас є діти? — з надією у голосі запитала Роуз, а дівчата допитливо поглянули на неї.

— Двоє хлопців, —