Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Звісно, сер. Дозвольте лише глянути на ваші документи…

— Ось мої, а дружинині десь у неї в сумці, на самому дні. Моїх буде достатньо, я певен… — Стентон поклав на стійку свій лист від міністерства закордонних справ так, щоб гербова печатка з літерами «GR», левом та єдинорогом опинилася з самого верху, а на додачу засунув під спід десятикронову банкноту. — Гляньте, тут якісь гроші. Візьміть, навряд чи хтось по них повернеться.

Адміністратор отримав банкноту, а Стентон — ключ від номера.

Коли коридорний уже вів їх із Бернадет до ліфта, вона шепнула:

— Я почуваюся так, ніби мені сімнадцять.

— Щойно те саме й мені спало на думку, — відповів він.

— Ви що, справді дали йому хабаря?

— Так. Якби це не спрацювало, довелося б його пристрелити.

Доки носій заносив у номер їхній багаж, Стентон із Бернадет вийшли на балкон, з якого відкривався вид на місто — точнісінько як у Стамбулі. Тільки цього разу він уже був не сам. У небі сяяв майже повний місяць, і поважне давнє місто мовби купалося у сріблястому світлі.

Бернадет сперлася об нього плечем.

— Це ви вперше наодинці з жінкою? — спитала вона. — Маю на увазі, після того, як… — і не докінчила речення.

— По суті, так і є, — зізнався Стентон. — Якщо ви про саме те «наодинці»… Цього року я, правда, довго гостював у своєї колишньої професорки в Кембриджі, але вона страшенно товста і стара, говорили ми тільки про історію…

— У вас була жінка-професорка? У Кембриджі? Як вам це вдалося?

— Е-е… тобто у його дружини. У дружини мого колишнього професора. Вона пожаліла мене, бо… ну, бо я був зовсім сам-один.

Бернадет підсунулася ще ближче.

— Це дуже добре. Для мене, себто… навіть трохи тішить. Певним чином. Чи, може, так казати не варто?

— Та ні, все гаразд.

У двері постукали: прибула вечеря.

Офіціант явно намірявся ще пометушитися, застелити стіл свіжою хрусткою скатертиною та розкласти срібні прибори, але Стентон тицьнув йому в руку чайові й випровадив за поріг.

— Повечеряємо на балконі? — запитав він, піднімаючи тацю. — Ніч сьогодні дуже тепла.

Вони повсідалися у крісла, і Бернадет запалила сигару.

— Я почала курити, бо батько казав, що жінок із цигарками просто бачити не може, а потім звикла. Хочете?

— Ні, я кинув.

— Милий Боже, але чому? Я страх як люблю подиміти!

— Вам теж варто було б, — порадив він. — В тютюні багато канцерогенів.

— Чого багато?

— Куріння може призвести до раку легень.

— Ой, та це все пусте. Мій лікар каже, що насправді куріння деякі інфекції відлякує. Як і склянка доброго вина, до речі.

Стентон нараз збагнув, що вина так і не налив, а заодно й з’ясував, що, кваплячись відкараскатися від офіціанта, навіть не дав тому відкоркувати пляшку.

— Мій девіз — «будь готовий», — мовив він, видобуваючи з торби складаного ножа з усіляким додатковим знаряддям. — Бойскаут — це назавжди, еге ж?

— Що? Бойскаут? І коли ж ви вступили у бойскаути — у тридцять? Їх же заснували якихось шість-сім років тому, мій наймолодший брат був одним із перших.

— Та я тільки… сам не знаю, про що я.

— Корисний інструмент, — зауважила Бернадет, очей не зводячи з ножа.

— Так… австралійський. Будьмо!

Він подав їй склянку, і якусь хвилю вони просто сиділи й мовчки смакували вино.

— Хороший рейнвейн, — озвався врешті Стентон.

— Авжеж. Люблю німецькі вина, вони завжди солодші за французькі.

Стентон вдихнув дим, що в’юнився з її сигари. Пахло чудово.

— А ви? — запитав він. — Мали якісь пригоди після Будапешта? Бо у мене склалося враження, що в Будапешті у вас точно… щось було.

— Так, було. Щось… І ні, після цього не було нічого. Зрештою, минуло тільки три місяці.

— Він розбив вам серце?

Вона на мить замислилася.

— Ну, скажімо, серце мені справді розбили…

— Так я і думав.

— Але…

— Але?

— Ну, гаразд, — мовила вона, дивлячись прямо йому в очі. — А якщо то був не він, а вона? Що ви на це?

— О… зрозуміло. Отже, серце вам розбила жінка.

— Ви дуже вражені? Вам огидно?

— Христе-Боже, ні! Бо таки ні. З якої рації?

— З якої рації? — здивуванню Бернадет не було меж. — Таж це, мушу сказати, завжди всіх страшенно вражає і викликає страшну огиду.

— То ви що, хочете, щоб і мене це вразило та сповнило огидою?

— Ні, звісно, що ні.

— Що ж, добре. Бо мене це не вражає, і огиди я не відчуваю.

— Справді?

Стентон роздумував, з чого почати.

— Послухайте, я розумію, що в суспільстві сьогодні багато упереджень стосовно таких-от рожевих стосунків, але…

— Рожевих? Насправді все було не зовсім рожево… а точніше, зовсім не рожево, якщо вже на те пішло. Відчайдушно, дивно, шалено — так, але аж ніяк не рожево. І закінчилося геть кепсько, але це й зрозуміло, бо чого ще чекати, коли ні сіло ні впало спалахуєш пристрастю до надзвичайно серйозної угорської феміністки.

— Перепрошую, я не те мав на думці… неправильно підібрав слово, навіть не знаю, чому я це сказав. Насправді я ось що хотів сказати: я розумію, що на одностатеву любов нині дивляться криво…

— Нині! Криво!

— Ну, річ у тім, що… ставлення зміниться, я певний.

— Невже? Від вашого оптимізму я, звісно, у захваті, але жодних підстав для нього не бачу, хоч убийте. Власне, для мене це була радше тільки розвага, щось геть несподіване, ніби курортний роман. Але я знаю немало людей, які обрали собі таке життя надовго, і, запевняю вас, суспільство із сил вибивається, щоб зробити це життя для них якомога нестерпнішим.

— Не сумніваюся, — кивнув Стентон. — Але особисто я вважаю, що сексуальні уподобання взагалі не можна обирати з власної волі. Для мене очевидно, само собою зрозуміло, що людина з ними народжується — от і все. Словом, я абсолютно переконаний: за сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна.

Бернадет перехилилася через стіл і взяла його за руку.

— Г’ю… Те, що ви оце сказали, — чудово. Дивовижно. Де ви знаходите такі слова? «За сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна». Заждіть хвильку, я собі запишу.

І вона пішла в кімнату.

Записувала те речення якось надто довго, а повернулася в самій лише білизні.

— Я поводжуся жахливо, правда? — спитала у Стентона. — Просто, бачите, з вами так цікаво, що я подумала: ми ж, дай нам волю, просидимо тут на балконі до самого ранку й так і не… не підемо звідси до кімнати.

Навіть у світлі місяця видно було, що вона знову вся зашарілася, хоча Стентону відразу впало у вічі, що