Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

Перші промені сонця зійшли над лісом, приносячи фарби в світ лісу. Це точно був не проміжний сон. Та щоб підтвердити свої думки, Мілана подивилась вгору, там де мали спати діти. Діма звісив руку та сопів, Ліза навпаки руками трималась за гілочку, що стирчала з її спального місця. Опустивши погляд до вогнища, дівчина побачила Івана, що підпер дерево та спав. «Заснув на варті?» - подумала Мілана, розуміючи, що це не схоже на хлопця.

​Дівчина розмотала мотузку та тихенько стрибнула на землю. Перша думка була – розбудити Івана та повідомити про гостя. «Не треба, нам потрібно поговорити вдвох» - почувся голос в голові – «Ти ж бачиш, що це звичайний світ, де є сонце, пташки та всі твої друзі». Якби голос не був такий тихий та заспокійливий, Мілана б точно не послухала. Її почало трусити від страху, але з’явилось бажання все ж таки перевірити, хто це. Можливо, перед дівчиною ключ до виходу з лісу?

​Вона поволі рушила в сторону гойдалки, розглядаючи все навколо. Дівчинка мала коротке темне волосся, наче нещодавно побувала в перукарні. «Можливо, це новачок?» - подумала Мілана, але одразу насупилась, оскільки не розуміла, як та могла говорити в думках. Плаття було дитячим, коротеньким, усіяним намальованими квітами та травинками. Дівчинці було не більше восьми-дев’яти років. Її тоненькі рученята тримали гойдалку так легко та спокійно, що все ж Мілана трохи заспокоїлась.

​Дійшовши до гойдалки, Мілана зупинилась та почала обходити її, щоб побачити обличчя гостя. В цей час, сонце вже піднялось над деревами, освітлюючи галявину ранковим світлом. Дійсно, не схоже на сутінки та сірий світ, що відкривався Мілані, кожен раз коли вона потрапляла в проміжний світ.

- Хто ти? – замість привітання, спитала Мілана, - як ти опинилась тут? – вона ступила останній крок та побачила гостя, що похилила голову вниз, довгою чолкою закриваючи своє обличчя.

«Мене звати Аринка, - в думках пролунав голос дівчинки, що підняла очі на Мілану, - я теж потрапила в ліс як ти та твої друзі, - у Мілани на деякий час перехопило дихання, адже дівчина мала абсолютно яскраво-зелені очі, - не бійся мене». Мілана мовчала, розглядаючи Аринку. Дійсно, звичайна дівчинка, трохи бліда, з ластовинням на носі. Вона дійсно мала не більше дев’яти років та мала доволі грубі риси обличчя. Маленький гострий ніс, маленький рот, та дуже великі зелені очі.

- Що з твоїми очима? – спитала Мілана, набравшись хоробрості, - чому вони в тебе зелені? Так не буває. Ти не людина?

«Людина, - Аринка сумно всміхнулась, - просто, я дуже довго в цьому лісі. Всі, хто потрапив в цей безмежний ліс, з часом змінюються, перевтілюються».

- Як довго ти в лісі, - здивувалась Мілана, - і чому ти не говориш? Як ти можеш проникати до мене в голову?

«Я тут вже два роки, - відповіла гостя, - як я казала, людина починає перевтілюватись, втрачати свої життєві здібності, але вона отримує щось інше. В лісі немає потреби в розмовах, ліс не говорить, він відчуває, мовчить, - Аринкаопустила ноги до землі та зупинила гойдалку, - ти звертала увагу на те, що в лісі тиша може мати багато відтінків? – Мілана насупилась, не розуміючи, що дівчинка хоче донести до неї, - інколи так тихо, що стає страшно. Інколи тихо, але співають пташки. Інколи, інколи, інколи. Ліс полюбляє тишу, - вона сумно всміхнулась, - тому ліс відібрав у мене можливість говорити, але я можу говорити в твоїх думках».

Мілана повільно підняла руку та боляче стиснула свою шкіру пальцями. Ойкнувши, вона зрозуміла, що це не допомогло прокинутись. «Я все ж вирішила, що це сон» - сумно подумала дівчина.

«Ні, це не сон, - втрутилась Аринка, від чого Мілану пересмикнула, вона зрозуміла, що гостя може не тільки чути голос, але й читати думки. Насупилась, звела руки на грудях, питань було багато, але вона не розуміла з чого почати.

Аринка, зупинивши повністю гойдалку, відпустила поручні та стрибнула. Плаття легенько піднялось та опустилось, наче кульбабка. Мілані здалось, що дівчинка дійсно важить наче пір’їнка. Це виглядало дивно та казково.

Гостя посміхнулась, але вже без суму. Своїми зеленими очима вона уважно глянула на Мілану та зробила декілька невпевнених кроків до дівчини. Зупинилась та простягнула руку, запрошуючи йти з нею. Декілька секунд, Мілана вагалась, але потім підняла свою руку та торкнулась дівчинки. Аринка була холодно як лід, тому Мілана швидко відсторонилась.

«Тобі не звично, я розумію, - почала Аринка, - в тебе дуже багато питань в голові. Я не встигаю побачити їх, - вона знову всміхнулась, - але я розповім все, що знаю. Можливо це допоможе тобі». Аринка опустила руку та пішла вперед, запрошуючи Мілану за собою. Дівчата поволі рушили до озера, що оточував пляж та очерет.

«Два роки тому, - передала в думках дівчинка, - я з батьками прийшла в цей ліс. Та на ранок, прокинувшись в наметі, я зрозуміла, що батьків немає поряд. Я довго шукала їх, але не знайшла. Потім я почала шукати вихід з лісу, але ця спроба теж була не вдалою, - вона зупинилась та подивилась своїми зеленими очима на Мілану, - та я зустріла оленя. Спочатку, я злякалась його, хотіла втекти. Та він спокійно та повільно переслідував мене. Коли я втратила будь -яку надію на порятунок, то повернулась до нього та підійшла. – Аринка рушила далі, - він нічого мені не зробив, лише махнув величезними рогами в сторону та пішов. Я рушила за ним».

Аринка вийшла на пляж, поволі штурхаючи пісок ногами. Вона підійшла до води та зупинилась, присіла та провела рукою по гладі озера. Дівчинка дочекалась, коли прийде Мілана та сіла на пісок, схрестивши ноги, поправивши платтячко.