Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І ти так на всіх хлопців реагувати будеш? — блондин стоїть лише на пару кроків далі, а здається наче між нами десять кілометрів.
— Ні! — виходить гучніше ніж мені хотілось. — Я просто…я просто повів себе, як придурок. Вибач мені. — Здається настав той момент, коли треба сказати, що я відчуваю: — Ти мені потрібен. Мені з тобою добре. І я себе так повів, тому що боявся тебе втратити. Здається…я тебе кохаю.
Він мовчить. Я мовчу. Таке відчуття, наче стук мого серця в грудях чутно навіть на вулиці. Коли Ернест все-таки робить крок уперед, мені здається, що він мене зараз все-таки вдарить. Але міцні руки просто стискають мене в обіймах. Я відчуваю дотик теплого дихання шкірою.
— Здається, я тебе теж, — тихо відповідає він. Коротке речення, від якого в мене м’якнуть коліна, а серце починає калатати ще швидше. — Не роби так більше. Я — жива людина. І ти можеш просто мене запитати.
— Вибач, — я так міцно його обіймаю, що терпнуть руки. — Вибач..вибач. Вибач.
— Все добре, — Ернест трохи відсовується назад, щоб заглянути мені у вічі.
— Ледь не забув! — я знову більш голосний ніж мені хочеться. — В мене є для тебе подарунок. Тільки зараз я розумію, що міг тобі подарувати класну запальничку. Але…ну…мені здалось, що це якраз в твоєму стилі.
Браслет з емалевим голубом вже не здається таким гарним і доречним. Але я віддаю коробочку Ернестові, в очікуванні заламуючи пальці. Блондин обережно витягує браслет. Подушечки пальців ковзають по гладенькій поверхні пташки. Перлини ідеально огортають зап’ясток хлопця, наче для нього були створені.
— Якраз під мої джинси з хмарами, — Ернест посміхається.
— І я так сказав! — не можу стримати широченну посмішку.
***
Ввечері ми вирішуємо не залишати Оксану знову саму. Тому влаштовуємо маленьку сімейну вечерю у неї в квартирі. Вікно на кухні відкрите навстіж, щоб хоч трошки розігнати дим від Ернестових сигарет. Ми з ним сидимо на підлозі поруч. Він спирається спиною на шафку, а я зручно вмощуюся між його ніг, притискаючись спиною до нього. Джипсі теж влягається поруч з нами, смішно похрюкуючи уві сні і дригаючи задньою лапою. Від вина в голові легко шумить, і мені подобається це відчуття. В коробці на столі ще залишилася пара шматочків піци, яку їла навіть Ксю. Ну як їла — доїдала за мною скоринки, заїдаючи листям салату з магазину. Подруга заснула, тому Ернест обережно відносить її в кімнату. І зараз ми просто насолоджуємось один одним. Навіть без слів.
— Тримай, — блондин передає мені свій телефон, де відкрита переписка…з Владом.
— Що? Ні, ти не повинен, — намагаюся протестувати.
— Прочитай останнє повідомлення.
Під текстом, який я бачив вранці, написане довге повідомлення від Ернеста:
Привіт
Ми з тобою вже давно все обговорили
В мене зараз є хлопець, з котрим мені добре
Тому будь ласка, досить цього
Я живу далі, ти теж спробуй
Міцно стискаю телефон у руці. Це я — хлопець, з котрим йому добре. Не віриться.
— Ти не повинен мені нічого доводити, — я повертаю йому телефон і цілую тильну сторону долоні. Ноги в джинсах з хмаринками щільніше мене огортають — це найкращі обійми. — До речі, — трохи розвертаюся, щоб подивитись йому в обличчя, — ти казав, що джинси тобі розмалювала сестра. Але…як? Ну тобто…Рідна? Чи Меланка?
— Меланка, — пояснює він, — як я казав, батьки не особливо спілкувались з іншими родичами. Коли я почав жити з бабусею, виявилось, що родичі в мене не такі вже й погані. У бабусі двоє дітей, і молодший — Андрій — мій дядько. Мої батьки навіть не взяли його моїм крестним, коли мене крестили. А взяли якогось там чувака з церкви, щоб душа в нього чиста була.
— Звучить не дуже, — відчуваю мурашки на потилиці.
— Ну от, я Меланці на день народження подарував набір для малювання на тканинах. Ну, мої джинси стали першим виробом юної майстрині.
— Знаєш, що я помітив? У вас якась сімейна любов до дивних імен, — посміхаюсь. — Ернест, Меланка. Може, ще якийсь Світозар є?
— Іди до дупи, — блондин тихо сміється та щипає мене за бік.
— Але я дуже люблю твоє ім’я, — ледь стримую голосний зойк, щоб не розбудити Оксану.
Пізніше нам доводиться вийти з Джипсі на вулицю. Пес задоволено дріботить від одного куща до другого. Навіть знаходить якусь цікаву палочку, яку тепер гризе, влігшись прямо посеред доріжки. Ернест щось дивиться в телефоні.
— Ти вирішив з театром повністю зав’язати? — зненацька питає він.
— Ну…я не знаю. А що? — дивлюся на його обличчя, підсвітлене екраном смартфону.
— Та я просто тут знайшов оголошення, що до творчої студії шукають викладача для театрального гуртка. Може, спробуєш себе в ролі театрального вчителя, а не актора? Я тоді не пошуткував, коли ти вчив Меланку. В тебе дуже добре виходить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назад - це теж напрямок, NatKo», після закриття браузера.