Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Авжеж я хочу. З Ернестом мені добре, він змушує мене почуватися потрібним і коханим. Та своїм сьогоднішнім вибриком я зіпсував все. Можливо, ще не все втрачено. Але Ернест не відповідає. Йдуть гудки, а потім обриваються. Я отримую тільки коротке шаблонне повідомлення: Я на зустрічі. Передзвоню пізніше. Відчуття таке, наче мені сама доля вічно висилає подібні повідомлення: Сорі, Саш, не маю часу. Наберу пізніше. Не кисни. Твоя доля.

Разом з Оксаною ми вигадуємо план, як мені реабілітуватися в цій ситуації. Найголовніше — поїхати до Ернеста, а не чекати поки він перезвонить. Наступне питання — чи доречно подарувати хлопцеві квіти? Думаю про них в першу чергу, адже це класичний подарунок, коли просиш вибачення. Але Ернест Стежка — не класична людина, незвичайна. Тому, він заслуговує на щось небанальне, як те наше перше побачення в кіно під відкритим небом. Але що? Мій мозок вже зламався й видає помилку. Я взагалі не вмію вигадувати, що дарувати людям. І вирішувати треба швидше, тому що Оксана погрожує затягнути мене в торговий центр. А це найгірша тортура, яку тільки можна собі уявити. Світ вважає, що я заслуговую на це, тому що Оксана все-таки тягне мене до невеликого торгового центру неподалік. Але навіть величезна кількість різних товарів за скляними бульбашками вітрин не подає мені жодної ідеї для подарунку. 

— Якби ти був міліардером, подарував би йому вертоліт, — бурчить Оксана, — кому не потрібен вертоліт? Ніяких тобі корків, дебілів за кермом і смердючих автівок таксистів. 

— Який би мільярдер подарував мені вертоліт або яхту, — не втримуюся від коментаря.

— Ти боїшся води, яка яхта, Шамсудінов?

Навіть, якщо б я не боявся води, то яхта мені не світить, Тільки, коли стану актором зі світовим ім’ям. Але як я ним стану, якщо в мене пропала жага до гри на сцені? Щось сліпить мене, змушує відірватися від думок. Якийсь вредний сонячний зайчик прямо, бляха, в око. Сонячний промінь падає через скляний дах і відбивається від прикрас на торговому острівці. Звичайна біжутерія, яку любить купувати моя мама. Її колекції сережок може позаздрити кожен магазин. Але мені в око падає симпатичне намисто з маленьких білих перлинок, з емалевим голубом посередині. Воно коротке, якщо одягти, голуб буде якраз в ямочці ключиці. 

— Йому б пасувало під ті джинси з хмаринками, — кажу думку в голос.

— Добрий день, — Оксана, як завжди біжить попереду всього світу, — покажіть будь  ласка той нашийник з пташкою.

— До нього ще браслет є, — дівчина за прилавком охоче демонструє нам обидві прикраси. 

— Браслет мені навіть подобається більше, — обережно торкаюсь його пальцями. 

Розраховуюся за прикрасу карткою, і продавчиня обережно пакує браслет до крафтової коробочки кольору старого паперу. 

— Може, хочете одразу вдягти? — дівчина з посмішкою дивиться на мене, а потім на Оксану.

— Це не для мене, — Ксю махає рукою, — це для його хлопця. 

Губи дівчини приймають форму букви О, а потім вона знову посміхається:

— Гарний вибір. 

Браслет запакований і тепер лежить в моїй кишені. Торкаюся гострого кута кінчиками пальців, наче так можу вкласти свої почуття, думки, вибачення в маленький предмет. Але, в першу чергу, я повинен сказати це все особисто. На щастя, люди не читають думки. 

— Давай, Шамсудінов, — Оксана бере мене під руку. — Ноги в руки і бігом. Звідси можеш пішки добратись. Тільки не загубись будь ласка. 

— А якщо мене вкрадуть? — дивлюся подрузі в очі. 

— Кому ти потрібен, крім мене та Ернеста?

— Сподіваюсь, що йому все ж таки потрібен, — зітхаю, і коробочка в кишені здається такою важкою, як шматок цегли. 

— Давай, мандруй вже звідси, — руда пхає мене в сторону виходу. 

На вулиці знову дуже жарко. Чи то може я так сильно нервую. Але кожен крок дається з величезним зусиллям. Ні, я не боюся говорити — займаюся цим з самого дитинства. Я боюсь отримати відмову, отримати льодяний погляд, Я вже не хочу без Ернеста. В світі важко знайти людей, з якими відчуваєш себе справжнім. Чому ще не вигадали додаток для цього? Як той сраний Тіндер. Тільки, щоб знайти свою братню душу, а не збоченця, який хоче в тебе щось засунути. Не те, щоб я стикався з такими. Але знаю від одногрупниць в училищі, що в таких додатках повно ненормальних. 

Вікно Ернестової квартири відчининене — він вдома. Зупинитися біля під’їзду і подумати, а може передумати, не дав чоловік, який виходить. Поспішаю до дверей, щоб притримати і прослизнути всередину. Але з дверима квартири вже так не вийде. Ніхто не вийде і не дозволить мені швиденько зайти, щоб…Двері відчиняються, ледь не цуркнувши мене по лобі. Ернест застигає, дивлячись на мене. 

— Привіт, — нервово облизую губи, — ми…ми могли б поговорити?

— Добре, — він пропускає мене всередину. Краще б Ернест кричав, вдарив мене, показав принаймні якісь емоції. А він такий спокійний.

— Вибач мені, будь ласка, — я вирішую стрибнути одразу в глибоку воду, щоб не наговорити якоїсь маячні. — Я псіхонув, навіть не розібравшись. Просто прочитав одне повідомлення і надумав собі фіг знає чого. Мені дуже соромно, що я таке втнув.