Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 14.2.

— Все не так, як здається, — нервово ковтаючи слину, починає Нік. Його кадик гарячково смикається на шиї, зрадливо видаючи його сильне хвилювання.

— Ти кажеш, як дружина, яку я застав із коханцем у ліжку. «Все не так, як здається...», — передражнив брата, схрещуючи руки на грудях.

— Ян, ми з Еммою думали…

— А ви маєте чим думати? — зриваюся неконтрольованим криком на брата. Я не можу стримати уїдливий тон, знаючи, що через їхню витівку ми в дупі, а Мія — у небезпеці. — Зачатки мозку у твоїй черепній коробці здатні видавати розумні думки? Якось не помітив, — тицяю пальцем йому в лоба, схиляючись у злісному вищирі над Ніком. 

В очах брата відбивається глибокий жаль і каяття. Він мовчки стоїть, похнюпившись, немов винна дитина. Як тоді, у далекому дитинстві. Ковтає сльози, очікуючи батьківського покарання. Я завжди заступався за брата і беззастережно брав його провину на себе. Мабуть, своєю жалістю я і надав Ніку ведмежу послугу. Він давно не маленький хлопчик, але відповідати за свої вчинки так і не навчився. Пробач, Нік — тобі давно пора подорослішати.

— Нік, — стримую свою злість, надаючи голосу сталевої твердості. Нерви, наче оголені дроти, тільки й чекають, що брат почне сперечатися або кидати колючі виправдання. Але мої очікування марні. Брат уважно слухає мене, переступаючи з ноги на ногу, — ти мене зрадив. Як щур.

— Ян, вислухай мене, — він здавлено прохрипів з благанням в очах, — коли Мія зникла, ми подумали, що вона втекла назовсім. І після довгих пошуків Емма запропонувала...

— От я навіть не сумнівався, хто ініціатор цього дійства, — перебив його, демонстративно закочуючи очі.

— ... Емма запропонувала зателефонувати Яворському і вимагати викуп, — проігнорувавши мій підкол, Нік як ні в чому не бувало продовжив, — ми просто хотіли розвести його за гроші. Як чоловік Мії знайшов нас… кгхм… дзвінок був менш ніж шістдесят секунд, його неможливо відстежити… — прикро протягнув брат. — А потім Мія повернулася від народної цілительки...

— Знаєш, Нік, я іноді думаю, що когось із нас помилково переплутали у пологовому будинку. Як можна бути настільки тупим? Ти передивився серіалів? Що вартує Яворському з його зв'язками пробити незнайомий номер мобільного та вичислити геоконтакти останнього дзвінка?

— Ян, та я не подумав, — затнувся Нік, червоніючи до кінчиків вух.

Я задоволено посміхнувся. Що і потрібно було довести. 

— Так, я часто творю дичину, імпульсивно. Чисто на емоціях! — раптом вигукнув брат із неприхованою образою. — Але я, блд, такий! І не вмію чинити по-іншому! Хіба не ти мене завжди відгороджував від проблем. «Нік, не переймайся, я все вирішу сам. Нік, не бери до голови, я сам розберуся!», — пародуючи мене, брат закрокував ізолятором, широко жестикулюючи. — І тепер мені дорікатимеш тим, у чому сам і винен?

— Нік, закрийся! — злість впереміш із розумінням, що його поведінка — результат моєї гіперопіки вибуховою хвилею піднялися з дна душі. — Після дзвінка Яворському ти не міг мені зізнатися?

— Я боявся, що ти розлютишся...

— А, ну, дякую, — отруйно виплюнув сарказм, — дякую, що переживав за мої почуття! Мія повернулася до чоловіка-садиста, ми у в'язниці, але головне, що мої почуття не зачеплені вашим дебільно-закрученим вчинком!

Блд! Кісточки кулаків обпалило гострим болем, коли стіни ізолятора зустрілися з ними. Я, не контролюючи себе від люті, наносив на побілену поверхню удар за ударом, поки чіпка хватка брата не зупинила мене.

— Пробач мене, Ян, пробач, — бурмотів він, утримуючи мене в обіймах, поки я борсався і злився, як триста чортів. Сильно стискаючи мене, Нік послабив хватку лише коли відчув, що я трохи заспокоївся, — я все виправлю.

Вдихаючи повітря рваними порціями, крізь гучний звук пульсуючої крові у вухах, я почув несамовитий дзвін тривоги. Та й не лише я. Нік стрепенувся, звільняючи мене зі свого міцного захвату, і розгублено озирнувся.

Гучне виття не припинялося, гострими кинджалами проникаючи і в без того стривожену душу. Щось трапилося. За дверима почулася нерозбірлива метушня, впереміш з лайкою, і швидкий тупіт ніг.

Я притулився до металевих дверей, намагаючись зрозуміти причину переполоху в поліцейській дільниці.

— Ян, що це? — нарешті вичавив із себе брат, пристроюючи своє вухо біля мене. Його розширені від страху очі стали ще більшими, роблячи його схожим на мультяшне мишеня.

Я, незважаючи на абсурдність ситуації, не стримався і пирснув зі сміху.

— Ян, ти чого? — брат з підозрою вдивлявся в моє обличчя, наче шукав пояснення моєї дивної поведінки.

— Бачив би ти себе збоку, — я, зігнувшись навпіл, зайшовся істеричним сміхом. Схоже, це нервове, але я не міг зупинитись. Задихаючись від нестачі повітря, я сміявся і сміявся. 

— Ян, блд, знайшов колись іржати! — зненацька вишкірився Нік. — Ти що не чуєш? Емма втекла!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно