Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Нікуди я з ним не поїду. Прямо завтра теж із Василькова їхати — не варіант. По-перше, від перекупника людина тільки завтра зможе приїхати. Буду чекати. Звісно, для термінового від'їзду я б гроші навіть у Маринки позичила або в Єгора.

Але я не збираюся під дудку Загродського до такої міри танцювати, щоб прямо з місця зриватися. Він любить розтягувати садизм, тож мій план спрацює. Потрібно зараз знайти спосіб відфутболити нараду і на очі не показуватися.

Біжу в номер, до дзеркала.

Почервоніння є, але жесть ще не почалася. У принципі, якщо замазати, то й на нараду можна піти. Синець через дві години зацвіте. Ні, мені зараз узагалі потрібен час. Дуже багато треба збирати докупи і ще знайти волонтера, хто зможе ремонт у дитбудинку доробити за мене.

Прошу Світлану зателефонувати меру з приводу наради і проблема за хвилину вирішується. Вона хоче розпитати мене про "гостя", але я перепрошую, типу, дуже поспішаю і не можу розмовляти.

У номері все починаю планувати, але вже над таблицею з кошторисом ремонту розкисаю.

Ну і куди все це подіти!

Забороняю собі думати про те, як хотіла ще з Васею побути.

Краще помру, ніж дозволю йому дізнатися про таке. Він ніколи не подивиться на мене, як  раніше. Він тільки мову сили розуміє. Не тільки фізичної. А якщо дізнається, що я тільки тікати від Загродського можу...

... і який термін у цього втікання...

Але Вася мені хоча б повірив.

Я знаю, що він би мені повірив.

Він такий. У нього хороші інстинкти. І Кулак не терпить удавання та театру. Не став би вдавати, що не вірить, просто тому що вигідно так вчинити — як усі довколо робили вигляд, що нічого не коїться.

До вечора втуплюю очі в ноут, половину часу безцільно. Навіть знайшла гру про рибок якусь. Кулак приходить раніше, ніж очікувала, але, звісно ж, я підготувалася.

— Не лякайся, — посміхаюся широко, — сьогодні на кухні Вані допомагала. Послизнулася на  мильній підлозі, і об куток стола вдарилася.

Ключ від машини завмирає в нього в руках, коли Кулак розуміє, що я маю на увазі. З-під чола дивиться, і, мабуть, не всі слова перетравлює.

— Що... за дідько? — він настільки оторопіло дивиться на моє обличчя, що мені смішно стає.

— Допомагала шарпаку своєму улюбленому, кажу. Як завжди, потрапила в неприємність. Заживе за три дні, їй-богу.

Він дивиться чомусь у відкритий ноут.

— То ти не через справи не прийшла до Будинку Культури, а через це?

Фуф, спрацювало. Я аж розслабляюся і по стільцю розтікаюся. Він хмуриться до такої міри, що риси обличчя спотворюються.

— Ну... і те, і інше. Зараз примочку робитиму. Приготуйся до веселого видовища.

Не можу дочекатися, коли нарешті позбудуся каблучки з діамантом. На мазь грошей немає, а воно все вже ниє і прострілює. Ці примочки, звісно, що мертвому припарка.

Здригаюся, бо не помічаю як Кулак до обличчя торкається. Він абсолютно безцеремонно витріщається на синяк.

— Що, поцілуночка для потвори не буде? — тягну ображено.

Затягує мене в круговерть емоцій своїми губами і язиком. Повільно. Спочатку. А потім надрив наростає. Василь завжди такий теплий. Від надлишку почуттів, я відстороняюся. На нього більше не дивлюся, тільки бачу, як ключ на стіл падає.

— Записка дорослим мужиком написана, — каже він діловито й морщиться. — Ну ось і все. Інформативно. Я камери скрізь встановлюю. Скрізь. Просто зафігачу всюди.

— Ти з юристами порадився?

— Що геть, і тут голосування громади треба? — бикує він.

— Ну, це не твоє особисте селище, якщо не помітив, — глузливо кажу я, — якби… ти, приватна особа, слідкуватимеш, хто куди ходить.

— Мер погодився, — киває він.

Я зітхаю. Ну звісно.

— Завтра інспекція о третій буде. Але без тебе немає сенсу. І не почнемо.

Завмираю, думки переляканими птахами розлітаються. Від втоми хочеться заплющити очі. Беру себе в руки.

— Звичайно! Авжеж прийду, і не сподівайся, що пропущу.

— Я й не сподіваюся, — повільно каже він. — Дай подивлюся ще раз.

Моя рука, що за стільницю знизу тримається, заходиться занепокоєнням. Без п'яти хвилин тремтіння.

Я ніколи й нізащо не дозволю йому дізнатися. Я інша людина абсолютно. Це просто... у всіх людей є неприємності. Це просто неприємність, яка переслідує мене. Так вийшло, і вже не виправити. Не хочу, щоб він запам'ятав мене, як річ, що дозволила себе бити. Я набагато більше за це. Набагато.

І боюся... що це змінить його ставлення. Дасть волю принижувати мене. Я... все-таки знаю його зовсім небагато.

— Дуже невдало вийшло, — бурмоче він. — Кістка просто поруч. Алісо…

— Можна тебе попросити? Купи мені шоколадку. Кафе начебто ще не зачинено?

— Зараз сходжу.

Дивиться на мене невідривно деякий час. Якось дивно, немов задумався.

Майже всю плитку лопаю. Коли доїдаю, то виявляю, що він не планшет читає, а на мене дивиться спідлоба.

Після поспішного душу прилаштовуюсь у нього на колінах і ми разом Статут вичитуємо. Кулак мені ще варіанти дизайнів спорткомплексу показує. Є нічого такі, цікаві.

Півночі кувиркаємося, але я, звісно, трохи не в тонусі. Відволікаюся багато. Він злитися починає на мене під кінець. Їй-Богу, як підліток. Але притискає так близько до себе перед світанком, що все це неважливо.