Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Я сповільнююся, розвертаюся і цілеспрямовано йду до сходів. Мені потрібно в мій номер. Там я закриюся і буду хоч тиждень сидіти. Мені за всяку ціну необхідно туди потрапити.

Мене окликають біля дверей кафе. Здригаюся, але це не Загродський. Бачу кислу мордочку Вані. Він просить мене підійти. Ваня ніколи нічого не просить. Це щось важливе.

Я роблю помилку.

Іду до Вані. Виявляється, він і посудомийником тут підробляє. Другий день як. З його провини забилася раковина, і він боїться комусь сказати, але що далі робити не знає.

Допомагаю йому, справляємося швидко. З погляду буфетниці розумію, що даремно Ваня боявся, мовляв, хтось дізнається. Жінка на нього дивиться стурбовано, а на мене — із сумом.

Виходжу з кафе на ватяних ногах. Загродський усе ще стоїть біля ресепшена. Світлана радісно вказує йому на мене.

І вони йдуть разом у напрямку до дверей, біля яких я й застигла.

Звісно ж, він наближається разом із кимось. Він знає, як усі ці справи прокручувати. І знає мої слабкі сторони.

Хочеться кинути все і просто зараз бігти. Не до номера, а бігти вулицями.

Але я стою, і заціпеніння поширюється спіраллю навколо мене. Ніби в мого тіла тепер є прибудова, і з неї я вийти не можу. А отже, і навіть крок зробити не здатна.

— Алісо! Ось ти де! — Світлана підморгує мені. — А тебе шукають!

— Спасибі велике, Світлано. Дуже вдячний.

Його зарозумілий, але чемний голос долітає до мене наче крізь гущавину слизу. Як огидно... навіть стояти поруч із ним.

Блакитні очі, як завжди, гнітючі й холодні. Загродський змужнів ще більше. Його розкішна світла грива подекуди золотиться в сонячних променях.

Що ж, адміністраторка готелю йде. А ми з ним залишаємося вдвох.

— Вітаю, Алісо, — усміхається Дмитро. — Нелегко тебе відшукати. Але ховатися не треба.

Я мовчу, бо нічого сказати. І тому що він живиться будь-якою реакцією. Будь-яким відгуком.

— Ти ображена, — він навіть мружиться від задоволення. — Усе набагато краще, ніж я думав. Коли ти зможеш речі зібрати?

— Пішов геть звідси. З готелю.

Він торкається мого обличчя. Здається, підборіддя. Я нічого не можу вдіяти.

Стільки років минуло, і скільки проблем вже вирішено... А я все одно стою, опустивши руки. Як предмет. Ваза якась.

Повне замороження. Тотальне. Я нічого не переживаю, але й зробити теж нічого не можу.

— Як же розсудливо, що жодного разу тебе не трахнув. Ти подивися, на кого ти перетворилася. Ай! «Пішов геть!». Алісо, ти прекрасна. Ти створена для цього.

— Для чого? — запитую низьким голосом, і намагаюся стиснути руку в кулак.

Він підходить ближче. Я знаю, який вигляд усе це має з боку. Він гарний, імпозантний, зачаровує навіть. Витончений, як аристократ. Ніхто не подумає, що він — садист і чудовисько.

Просто Аліса — вигадниця й брехуха. І вічно хоче чогось не того, а не вийти заміж за чудового Дмитра Загродського.

— Для опору, — нахиляється він і шепоче, — для болю.

Я стою, і, можливо, століттями ось так буду тут стояти. Поки мене не зрушить хтось.

На жаль, хтось — це Загродський. Щось звірине все-таки в мені обтрушується від обмерзання. Щось жадає захиститися. Адже я знаю як! Але не зможу. Знову.

— Проходь, будь ласка, я змушений нагадати дещо тобі. Ми ж не будемо втручати в це твоїх батьків, усе вірно? Я не хочу засмучувати твого батька твоєю поведінкою. Щоправда, після твого примхливого вульгаризму тут, він нічому не здивується.

Він кудись веде мене. Найбільше на світі боюся, що ми зустрінемо моїх знайомих. Ніхто, насправді, мені не допоможе, тільки всі знатимуть тепер. Якось я переживу зараз момент із ним, а силою Дмитро мене відвезти не зможе. За кілька днів я втечу з Василькова.

Попереду якесь готельне приміщення для зустрічей. Світлана — добра та вродлива жінка, яка нічого не підозрює у цю мить, — йому ще й двері відчиняє.

— Тебе завжди на бруд тягнуло. Щось у цьому є. Але доведеться їхати додому. Я заїду за тобою завтра.

— Яке... додому? — хтось замість мене знаходить сили говорити. Це підбадьорює. Цей хтось здатен дати відсіч.

Чую, як він театрально зітхає. Він увесь такий. Надуманий. Уявляє, що живе в томику віршів Байрона, з позолотою на обкладинці.

— Це там, де ти нарешті подорослішаєш і виконаєш свої зобов'язання.

— У мене немає дому. І більше немає батьків. Ти... ти... маєш поїхати. Усе.

Він торкається мого волосся.

— Це прекрасно, я ж кажу. Ти вирішила підіграти мені на повну котушку.

— Я не підіграю тобі! — раптом кричу я. О Боже. — І не даю приводів. Пішов геть із готелю. Ти — нікчема.

Він відводить моє волосся ще далі. І розважливий, нищівний удар припадає мені на вилицю. Щось таке я очікувала, але все одно від пекучого болю похитуюся. І хапаюся за щоку. Раптом я пальцями відразу це вилікую.

Ось так раз, і немає болю.

Але чарівництва не існує.

Удар був такої сили, що по зубному нерву імпульс болю голкою штовхається. Мене хитає й хитає.

І все-таки... стільки років минуло.

Я кидаюся на нього, і потрапляю цій мерзоті навіть у вухо.

Загродський ліниво перевертає на мене усі мої ж удари. Тримає мене за комір, як цуценя.

— Господи, — він сміється. — Оце картина. Ти зовсім тут здичавіла. Я не планував починати з найголовнішого, але ти завжди змушуєш. Завтра, будь ласкава, з речами біля входу о дванадцятій. У цій дірі неможливо більше десяти хвилин перебувати.

Я розумію, що він пішов уже, але тіло не дуже схильне до розуміння після такого стресу.

Скула смикається, ніби рване скоро. Але чому там вириватися. Просто місце таке, прямо на кістці.

Наканую сама собі годину-другу тут посидіти, відійти. Але минає, напевно, більше.

Приходжу до тями достатньо для того, щоб мій організм перейшов у гостру стадію розплющування реальностей. Так, значить, тут одне сталося. А зараз, зовсім інше відбуватиметься.