Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Ні…

Дивно, але Леонідія виглядала зовсім не такою, як я вже звик. Трималася біля стіни, намагаючись бути непомітною. Начебто навіть стала менше зростом. А в очах... навіть не зрозумію. Здивування, чи що?

— Щось трапилося?

— Все гаразд… ваша високосте…

Ах, ось де собака порився! Досі дівчина сприймала мене як рівного. Не надто вірячи у розповіді про королівство. Парубки, вони ж такі, — сім верст гречаної вовни нагородять і все лісом, аби дівчині задурити голову. І раптом ці розмови про принца, власний замок та інші атрибути влади виявилися правдою. А перехід із болота в палацову розкіш — надто стрімкий. Точніше, миттєвим. Ось Лія й розгубилася. Як стається з будь-якою людиною, яка випадково потрапила не в свою тусовку. Неважливо, рівнем вище чи нижче… Головне, тут все інакше і важко збагнути, як правильно поводитися, щоб не виглядати безглуздо.

— Ліє… послухай…

Я взяв дівчину за руки та притягнув ближче. Так щоб можна було дивитися в очі, але при цьому ще не стикатися носами.

— Так, все, що я говорив про трон, правда. Але так само правдиві й інші мої слова. Наші стосунки та взаємні обіцянки. Клянуся всіма богами, що в цьому світі я не маю людини ближче і ріднішої за тебе! І єдине, чого я хочу зараз найбільше, а небеса тому свідки — щоб ти назавжди залишилася зі мною.

Очі дівчини спершу стали величезними-величезними, потім немов засяяли зсередини, а ще за мить пізніше заблищали сльозами. Вона дивилася на мене, не відриваючись, і наші подихи змішувалися в одне. Навіть серця билися з однаковою частотою.

— Це твоє бажання?

— Так… Найщиріше.

— Що ж… Тоді мені нічого іншого не лишається, як виконати його. Програш у суперечці — справа честі. А умови не обумовлювали обмежень. Ти маєш право загадувати, що завгодно, а я зобов'язана виконати.

— Гей! Я ж не тому…

Але дівчина вже не слухала моїх слів. Спритно звільнилася і легко побігла по доріжці, що вела до саду.

— Наздоганяйте! Ваша високосте… — озирнулася кроків за десять і весело засміялася. — О, Небо! Які ж ви, чоловіки, усі тугодуми. Нічого не розумієте. Поки не розжуєш і в рота не покладеш!

— Всі?! — до мене нарешті стало доходити, і я теж радісно розреготався. — Ну, я зараз тобі покажу «всі»! Ось тільки наздожену…

— А я про що… — дівчина задкувала, готова будь-якої миті кинутися навтьоки. — Тільки обіцяєте. Спершу спробуй наздогнати, а потім уже… показуй.

— Тепер точно не чекай пощади!.. — прогарчав я, зриваючись з місця. — Стій, негідне дівчисько! Ух, як я злий!

Думаю, старовинному замку, який пережив кілька поколінь королів, доводилося бачити багато, але коли ми з розгону плюхнулися в став і вже там почали квапливо зривати один з одного одяг, статуї в саду сором'язливо опустили кам'яні очі. Але нам було так добре, що все інше не мало жодного значення.

В усякому разі такої пристрасті і окриляючого блаженства я не відчував, мабуть, з того дня, як знайшов своє прізвище у списку тих, що поступили у вуз. Що означало не лише можливість продовжувати навчання, а й п'ятирічну відстрочку від призову в армію.

За Лію говорити не берусь. Від того, що діється у жінок в голові, будь-який томограф зашкалює. Але зараз обійми дівчини були набагато впевненішими за ті, що в яру, коли ми любилися, розпалені боєм. Ті ласки — данина радості, що лишилися живі. А зараз ми відчували один до одного ніжність через те, що ніщо не закінчилося, не минуло. Що ми разом і почуття наші стали тільки сильнішими…

От тільки мило та шампуні мені ще треба буде винайти. А поки що — пучок трави замість мочалки та жменя синьої глини, як природний коагулянт, що очищає від жиру та поту. А оскільки самому собі спину намилювати таким способом дуже важко, ми, природно, охоче допомагали одне одному… І так само природно, кілька разів відволікалися на приємніші заняття…

Потім довго лежали на мілководді, приходячи до тями від щастя, що нам випало, і відмокаючи від водних процедур. Які несподівано виявилися такими втомливими.

— Кхе-кхе… — коли ми вже остаточно вгамувалися і лише мляво позирали в небеса, прокашлялася одна зі статуй.

Точніше, мені так здалося. Насправді кашляв дворецький, котрий з'явився, як і було наказано, доповісти, що для обіду моєї високості все готово.

— Чекають тільки вас, мій принц… А ще, перепрошую, я взяв на себе сміливість, принести деякий одяг із гардеробу короля та королеви. Так що, якщо ви зволите…