Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— Ми принесли вам оголошення, — сказав один із них. — Ви мусите… 

— А що це за свіжа фарба на нагрудних латах? — ввічливо запитав Морква. 

Ноббі з сержантом переглянулися. 

— Це дракон, — сказав молодший із вартових. 

— Король дракон, — виправив начальник. 

— А я тебе знаю, — скрикнув Ноббі. — Ти Череп Червонодерев. Жив на Фаршовій вулиці. Твоя мама робила льодяники від кашлю, якось впала в суміш і померла, правда? Льодяників я не пробував, але твою маму чудово пам’ятаю. 

— Привіт, Ноббі, — без особливого ентузіазму привітався гвардієць. 

— Б’юся об заклад, твоя мамуся пишалася б тобою, з драконом на латах! — сказав Ноббі. 

Гвардієць окинув його поглядом, сповненим ненависті та збентеження. 

— І з новим плюмажем на капелюсі, — люб’язно додав Ноббі. 

 — Ось оголошення, яке ви зобов’язані прочитати, — голосно сказав вартовий. — І розклеїти на кожному розі вулиці. Згідно з наказом. 

— Чиїм? — поцікавився Ноббі. 

Сержант Колон схопив сувій шинкоподібним кулаком. 

— Беручи до уваги, — повільно зачитав він, ведучи по буквах нерішучим пальцем, — що Де-Ри-Ка-Он — дракон, Ко-Рл— король королів і А-Бе-Си-Лер, — на широкому рожевому чолі сержанта виступили крапельки поту, — абсолютний, е-е-е, Про-Ву-Тель, правитель побажав… — він поринув у болісне академічне мовчання, водячи тремтячим пальцем по пергаменту. 

— Ні, — зрештою сказав він. — Це ж неправда? Він же не збирається когось зжерти? 

— Спожити, — сказав старший гвардієць. 

— Усе це — частина соціального… соціального контракту, — без емоцій повідомив його помічник. — Невелика ціна, гадаю, ви погодитеся, за безпеку й захист міста. 

— Від чого? — здивувався Ноббі. — Ми ніколи не мали ворога, якого б не могли позбутися підкупом або корупцією. 

— Дотепер, — похмуро сказав Колон. 

— Ви схоплюєте на льоту, — похвалив гвардієць. — Отже, вам потрібно сповістити всіх. Під загрозою покарання. 

Морква зазирнув через плече Колона. 

— Що значить незаймана? — поцікавився він. 

— Незаміжня дівчина, — швидко відказав Колон. 

— Як моя подружка Ріт? — нажахано запитав Морква. 

— Ну, не зовсім, — сказав Колон. 

— Ти ж знаєш, вона незаміжня. Усі дівчата пані Долоні незаміжні. 

— А, ну так, точно, — підтвердив Колон. 

— Ну, тоді, — сказав Морква, ніби підводячи фінальну риску. — Сподіваюся, що ми до такого не доведемо. 

— Люди не погодяться, — сказав Колон. — Пригадаєш мої слова. 

Гвардійці позадкували, рятуючись від гніву Моркви, що стрімко зростав. 

— Це вже їхня справа, — сказав старший гвардієць. — Але якщо ви не поширюватимете оголошення, будете пояснювати все Його Величності. 

Вони поспішили геть. 

Ноббі кинувся на вулицю. 

— Ти, з драконом на латах! — крикнув він. — Якби твоя бідна матуся знала, що ти розгулюєш з драконом на латах, вона б перевернулася у своєму чані! 

Колон повернувся до столу й розклав сувій. 

— Кепські справи, — пробурмотів він. 

— Він уже вбивав людей, — сказав Морква. — Порушивши десь із шістнадцять окремих актів Ради. 

— Без сумніву. Але це сталося, ну, ти знаєш, в суцільному хаосі, — сказав Колон. Не те щоб це не було погано, але коли люди беруть у цьому участь, просто вручають дракону першу-ліпшу дівчину й стоять, спостерігаючи, ніби це все правильно й законно, — це набагато гірше. 

— Думаю, усе залежить від точки зору, — задумливо сказав Ноббі. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Ну, з точки зору того, кого спалюють живцем, це, мабуть, не має великого значення, — по-філософськи зауважив Ноббі. 

— Я сказав, що люди цього не допустять, — сказав Колон, ігноруючи його слова. — Ти ще побачиш. Вони прийдуть під палац, і що тоді зробить дракон, га? 

— Спалить їх усіх, — негайно відказав Ноббі. 

Колон збентежився. 

— Він же не зробить це насправді? — запитав він. 

— Не бачу, що може цьому завадити, — сказав Ноббі. Він визирнув за двері. — Непоганий був хлопчина, той гвардієць. Часто виконував доручення мого дідуся. Хто б міг подумати, що він буде розгулювати з драконом на грудях. 

— Що ми будемо робити, сержанте? — запитав Морква. 

— Я не хочу, щоб мене спалили живцем, — сказав сержант Колон. — Моя дружина мене вб’є. Отже, вважаю, треба, цей, оголосити це. Але не хвилюйся, друже, — сказав він, поплескуючи Моркву по м’язистій руці й повторюючи, ніби запевняючи себе самого, — ми до такого не доведемо. Люди не погодяться. 

Леді Ремкін обмацала Ерролову шкіру. 

— Щоб я провалилася, якщо знаю, що з ним відбувається, — скрикнула вона. Дракон спробував лизнути її лице. — Що він їв останнім часом? 

— Востаннє, гадаю, це був чайник, — сказав Ваймз. 

— Чайник чого? 

— Ні. Просто чайник. Чорний предмет із ручкою і носиком. Він дуже довго його обнюхував, а тоді зʼїв. 

Еррол слабко всміхнувся йому і відригнув. Обоє — леді Ремкін і Ваймз — пригнулися. 

— О, а тоді ми застали його за поїданням сажі з каміна, — продовжив Ваймз, коли вони знову підняли голови над загорожею. 

Вони нахилилися над укріпленим бункером, одним із тих, які леді Ремкін використовувала для хворих. Їх доводилося додатково посилювати. Зазвичай одним із перших симптомів хвороби дракона була втрата контролю над процесами травлення. 

— Але на вигляд він не хворий, — сказала вона. — Радше повненький. 

— Він постійно скиглить. І видно, що в нього під шкірою щось рухається. Знаєте, що я думаю? Ви казали, що вони можуть перебудовувати свою травну систему? 

— А, так. Усі шлунки та панкреатичні залози можуть під’єднуватися різними способами. Щоб скористатися з… 

— З того, що вони розшукають для виготовлення полум’я, — сказав Ваймз. — Ага. Думаю, він намагається зробити якийсь дуже гарячий вид полум’я. Він хоче позмагатися з великим драконом. Кожного разу, коли той підіймається в повітря, він починає скиглити. 

— І не вибухає? 

— Ми ніби не помічали. Я впевнений, якщо б таке сталося, то ми б зауважили. 

— І він їсть усе підряд? 

— Важко точно сказати. Він нюхає все й переважно все з’їдає. Наприклад, два галони лампової олії. У будь-якому разі, я не можу залишити його там. Ми не здатні доглядати за ним належним чином. До того ж більше не треба шукати дракона, — гірко додав він. 

— Думаю, ти трохи гарячкуєш, — сказала вона, повертаючись до будинку. 

— Гарячкую? Мене звільнили на очах усіх тих людей! 

— Звичайно, але я впевнена, що це непорозуміння. 

— Особисто я все правильно зрозумів! 

— Гадаю, ти просто засмучений, бо безсилий. 

Очі Ваймза округлилися. 

— Що-о-о? — обурився він. 

— Проти дракона, — досить безтурботно продовжила леді Ремкін. — Ти нічого не здатен із ним вдіяти. 

— Схоже, що це кляте місто й дракон заслуговують одне одного, — сказав Ваймз.  

— Люди налякані. Не можна чекати від людей казна-чого, коли вони настільки налякані, — вона ніжно торкнулася його руки. З боку це видовище нагадало промислового робота, керованого експертом з метою акуратно схопити яйце. — Не всі такі сміливі, як ти, — боязко додала вона. 

— Я? 

— Минулого тижня. Ти зупинив їх і не дав убити моїх драконів. 

— А, це. Це не була сміливість. У будь-якому разі, тоді це були просто люди. З людьми простіше. Одне я точно скажу: більше драконові в очі я не дивитимуся. Від цих думок не можу заснути. 

— О-о, — схоже, вона трохи знітилася. — Ну, якщо ти впевнений… Знаєш, у мене багато друзів. Якщо тобі потрібна допомога, варто лише сказати. Чула, що герцог Стогелітський шукає капітана варти. Я напишу рекомендаційного листа. Вони тобі сподобаються, дуже