Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Ні, сер! 

— І гадки не маю, чому. 

Пустелею розлилася ніч. Вона опустилася зненацька бузковою барвою. У чистому повітрі небо зоріло зорями, які нагадували всім уважним споглядачам, що саме в пустелях і на височинах зароджуються релігії. Коли люди не бачать нічого, крім бездонної безкінечності в себе над головами, у них завжди є порив і відчайдушне бажання знайти когось, за ким іти слідом. 

Фауна повилазила з нір і тріщин. І вже незабаром у пустелі гуділи та дзижчали істоти, які за браком розумових здібностей, властивих людській расі, не переймалися тим, щоби знайти винного, і натомість шукали, кого б то з’їсти. 

Близько третьої ночі Сем Ваймз виліз із намету покурити. Холодне повітря вдарило йому в обличчя, мов двері. Надворі було зимно. Але ж так не буває в пустелях, хіба ні? Пустелі — це розпечені піски, верблюди і… і…він ще якийсь час силувався пригадати, як людина, чиї географічні пізнання обривались за межами мощеної дороги… верблюди — так — і фініки. І ще, можливо, банани і кокоси. Але тут подих аж бринів від холоду. 

Він театрально помахав пачкою цигарок перед д’реґом, який відпочивав біля намету. Чоловік стенув плечима. 

Від вогнища залишилася лише сіра купка, але Ваймз усе одно поколупався в ній, марно сподіваючись знайти там жаринку. Він сам дивувався з того, який він сердитий. Ахмед був ключем до всіх загадок, він просто знав це. Але вони застрягли тут, у пустелі, а той чоловік кудись запропастився, і їх тримають… тихі й милі люди, якщо так чесно. Може, вони і розбійники, сухопутний еквівалент піратів, але Морква каже, що попри це вони чудові хлопці. Якщо ви погоджувалися у них гостювати, то вони були такі милі — хоч до рани прикладай, як той подорожник, чи що там у вас прикладають… Щось заворушилося в місячному світлі. Чиясь тінь сповзла дюною. 

Щось завило в пустельній ночі. 

На спині Ваймза дрібні волоски стали сторч, точно як у його далеких пращурів. 

Ніч завжди стара. Він частенько гуляв темними вулицями у таємні години і відчував, як ніч простягалась вдалечінь, і глибоко в душі знав, що поки дні, королі та імперії не затримуються надовго, ніч завжди одного віку, завжди, як ціла вічність. Жахи виринали в оксамитових тінях, і в той час як природа кігтів може мінятися, природа чудовиська незмінна. 

Він тихо підвівся і потягнувся до меча. 

Його не було на місці. 

Вони його забрали. Вони навіть не… 

— Гарна ніч, — озвався голос біля нього. 

Опліч нього стояв Джаббар. 

— Хто там? — просичав Ваймз. 

— Ворог. 

— Який? 

У тінях блиснули зуби. 

— Зараз дізнаємось, ефенді. 

— Нащо їм зараз на вас нападати? 

— Може, вони думають, у нас є те, що вони шукають, ефенді. 

Пустелею заковзало ще більше тіней. 

Одна з них виросла прямісінько позаду Джабарра, нагнулася і підхопила його. Здоровенне сіре ручисько витягло шаблю з-за його пояса. 

— Що накажете з ним зробити, пане Ваймз? 

— Щебеню? 

Троль відсалютував тією самою рукою, що тримав д’реґа. 

— Всі на місці, сер! 

— Але… — і тоді до Ваймза дійшло. — На вулиці дубак! Твої мізки знову працюють? 

— Куди краще, сер. 

— Це що, джин? — запитав Джаббар. 

— Не знаю, але мені б він точно не завадив, — відповів Ваймз. Він нарешті намацав у кишені сірника і запалив його. — Відпустіть його, сержанте, — звелів він, розпалюючи сигару. — Джаббаре, це сержант Щебінь. Він може переламати всі кістки у вашому тілі, в тому числі найменші в пальцях, які доволі важко… 

Темряву розрізав звук ш-ш-шух-х-х, і через долю секунди після того, як Джаббар налетів на нього і звалив на землю, щось просвистіло позаду його потилиці. 

— Вони стріляють у світло! 

— Фв-в? 

Ваймз обережно підняв голову і сплюнув пісок і шматочки тютюну. 

— Пане Ваймз? 

Лише Морква вмів так шепотіти. В нього шепіт асоціювався з утаюванням і брехнею, тому робив він це дуже голосно. Ваймз ужахнувся, побачивши, як він вийшов з-за намету з крихітною лампою в руках. 

— Покладіть цю бісову… 

Але він не встиг договорити, бо десь у темряві закричав чоловік. Це був пронизливий крик, який зненацька обірвався. 

— А, — мовив Морква, присівши біля Ваймза і задмухнувши лампу. — То була Анґва. 

— Це аж ніяк не схоже на… о-о-о. Так, здається, я розумію, що ти маєш на увазі, — ніяково мовив Ваймз. — Вона там, чи не так? 

— Я вже раніше її чув. Схоже, вона там розважається. Не часто їй випадає можливість проявити себе в Анк-Морпорку. 

— Е… ні… — Ваймз уявив перевертня, що проявляє себе. Але Анґва, звісно ж, не… 

— Ви двоє, е… у вас усе гаразд? — запитав він, намагаючись виокремити в темряві обриси. 

— О, все добре, сер. Добре. 

А те, що вона час до часу обертається на вовкулаку, тебе не турбує? Але Ваймз не наважився сказати це вголос. 

— Жодних… проблем? 

— О ні, сер. Вона сама собі купує собачі галети і має власну стулку в дверях. Коли місяць уповні, я не пхаюсь. 

Роздалися крики, а тоді з темряви зринула тінь, промчала повз Ваймза і зникла в наметі. Вона не чекала, поки її запросять, а на повній швидкості увірвалася в заслінку і не зупинилась, поки не впав намет. 

— А це що таке? — запитав Джаббар. 

— Доведеться довго пояснювати, — сказав Ваймз, піднімаючись. 

Морква зі Щебенем уже тягнули повалений намет. 

— Ми д’реґи, — з докором мовив Джаббар. — Ми тихенько складаємо свої намети вночі, а не… 

Місяць світив достатньо яскраво. Анґва випрямилася і вирвала з рук Моркви шмат намету. 

— Дуже дякую, — сказала вона, загортаючись у нього. — І перш ніж хтось щось скаже, я лише вкусила його за зад. Сильно. І повірте, я ще його пожаліла. 

Джаббар подивився назад на пустелю, тоді на пісок, а тоді на Анґву. Ваймз бачив, як той думає, і по-братськи поклав йому руку на плече. 

— Я краще поясню… — почав він. 

— Там кілька сотень солдат! — випалила Анґва. 

— …пізніше. 

— Вони оточують вас! І вигляд в них недобрий! У когось є нормальний одяг? І людська їжа? І пити! В цих краях немає води! 

— Вони не посміють напасти до світанку, — мовив Джаббар. 

— А що ви робитимете, сер? — запитав Морква. 

— Нападемо на світанку! 

— А-а. Е-е. А можна запропонувати вам альтернативу? 

— Альтернативу? Потрібно атакувати! Світанки створені для атак. 

Морква відсалютував Ваймзу. 

— Я читав вашу книжку, сер. Поки ви… відпочивали. У Тактикуса є чимало ідей стосовно того, що робити, коли противник має суттєву кількісну перевагу, сер. 

— Невже? 

— Він каже, що потрібно за кожної нагоди перетворювати її на кількісну недовагу, сер. Ми можемо напасти зараз. 

— Але ж зараз темно! 

— Так само темно, як і ворогу, сер. 

— Ні, тут так темно, що хоч в око стрель! Ви не побачите, з ким б’єтеся! Половину часу ви стрілятимете в своїх! 

— Ми не будемо, сер, тому що нас зовсім небагато. Сер? Все, що нам потрібно зробити, це вилізти звідси, пошуміти трохи і дати їм розбиратися з цим. Тактикус каже, що вночі всі армії мають однакову чисельність, сер. 

— Щось в цьому є, — мовила Анґва. — Вони повзають поодиноко і попарно і вдягнені так само, як… — вона махнула рукою на Джаббара. 

— Це Джаббар, — мовив Морква. — Він типу не вождь. 

Джаббар схвильовано вишкірився. 

— І частенько у ваших краях пси обертаються на голих жінок? 

— Буває, що днями такого не відбувається, — огризнулася Анґва. — Мені б не завадив якийсь одяг. І меч,