Читати книгу - "Зелений дім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аревало Бенсас витирає очі: чи не з’їхав він з глузду, що він кричить, там, нагорі? Хуліо Реатегі стоїть, спершись спиною на капірону, — усю подорож так на нас і кричав: піруванці. А капрал Роберто Дельгадо підтверджує: сеньйоре, він лає всіх підряд — капітана, губернатора й мене також, ніяк не вдається вправити йому мізки. Хуліо Реатегі кидає швидкий погляд угору, — нічого, вправимо, — і, коли опускає голову, очі в нього сльозяться, — трохи терпіння, капрале, ну й сонце, геть засліплює. А перекладач: каже, волосся, абетка, дівчинка, шахраї, — і Мануель Агіла: можна подумати, що він п’яний, так марять ці дикуни, коли напиваються свого масато; ну, мабуть, треба вже йти до черниць, бо вони нас чекають, ходімте, губернаторе…
Ні, матерям не випадало втручатися, сеньйоре лейтенант, хіба ви не знаєте, що вони чужоземки? Але знахар Паредес казав, що мати Анхеліка (тепер, після смерті матері Асунсьйон, вона найстарша в місії) прийшла вночі на площу й почала просити, щоб його зняли, навіть зчепилася з солдатами. Старенька хотіла, щоб над ним змилосердилися, вона найзадерикуватіша з черниць, хоча вже дихає на ладан. І Чорний: наприкінці почали йому припікати пахви гарячими яйцями, це той капрал надумав, з болю дикун вив і підстрибував аж до неба, кричав: сучі діти, піруванці! Лейтенант знову клацає підборами, — це ж не засіб, чорт забирай, — і барабанить пальцями по столу, — тут дійшло до знущань, але що ми зараз можемо вдіяти, це було так давно. Що він каже? Нехай йому лише віддадуть те, що забрали, сеньйоре лейтенант, і він повернеться до Уракуси. Сержант розводить руками: а хіба я не казав, що це упертюх. Той каучук уже давно перетворився на підошви, шкури, на валізки чи гаманці, і хто зна, де зараз може бути та дівчинка; я пояснював йому це сто разів, пане лейтенант. Офіцер замислюється, підперши кулаком підборіддя, — він завжди може податися до Ліми й звернутися до міністерства; можливо, Управління в справах індіанців дасть йому відшкодування, ану ж бо, Ньєвесе, запропонуйте йому це. Вони гарчать, і раптом Хум кілька разів підряд киває головою: лімауряд! Жандарми посміхаються, лише лоцман і лейтенант поважні. Абетколіма! Сержант знову розводить руками: ви ж бачите, що це дикун, сеньйоре лейтенант? Хіба можливо втовкмачити йому такі речі? Для нього Ліма чи уряд нічого не означають. Однак Адріан Ньєвес і Хум далі гарчать, обмінюються жестами та плювками, агварун часом замовкає й примружує очі, немовби замислюючись, потім обережно вимовляє декілька фраз, вказуючи на офіцера. Щоб я поїхав з тобою? Чоловіче, ясна річ, я б із задоволенням вибрався на прогулянку до Ліми, але це неможливо. Тоді Хум вказує на сержанта. Ні, з тобою ніхто не зможе поїхати, ані сержант, ані жандарми, ані Ньєвес, пошукай краще того Реатегі, знову навідайся до форту Борха чи роби, як знаєш, жандармерія не буде викопувати мертвяків і займатися давніми справами. Сержанте, я падаю від утоми, в мене злипаються очі, час нарешті кінчати з цим. Адже це солдати з гарнізону й місцева влада розправилися з ним, то хто ж його зараз підтримає? Адріан Ньєвес запитально дивиться на сержанта, — що ж йому все-таки сказати, — і на лейтенанта, — перекласти це все? Офіцер позіхає, ліниво розтуляючи зів'ялі губи, а сержант нахиляється в його бік: мабуть, найліпше сказати «гаразд»? Йому віддадуть каучук, шкури, абетки, дівчинку, — все, що завгодно. І Важкий: що ви, сеньйоре сержант, хто йому це все поверне, адже Ескабіно мертвий, — і Малюк: може, за ваш рахунок, сеньйоре сержант? — а той: для більшої переконливості дамо йому папірець з підписом. Ми з лейтенантом Сіпріано не раз так робили, і допомагало, сеньйоре лейтенант. Ставили йому штамп на половину папірця — і готово: іди шукай собі з ним сеньйора Реатегі та ескабінодиявола, щоб віддали тобі все. А Важкий: значить, обдурити його, сеньйоре сержант?! І лейтенант: залагодження справ у такий спосіб мене не влаштовує, я не можу нічого підписати, бо ця справа дуже давня. А сержант: та це ж буде лише клаптик газети, більше нічого, і підпис несправжній, отож він піде собі заспокоєний. Дикуни вперті, однак вірять у все, що їм кажуть, він цілі місяці й роки шукатиме Ескабіно й сеньйора Реатегі…
Гаразд, а тепер дайте йому щось поїсти, і нехай собі спокійно йде, та щоб ніхто його не смів і пальцем торкнути, капітане, прошу це сказати своїм людям. А капітан: з радістю, доне Хуліо, — кличе капрала, — зрозуміло? Кару закінчено, і щоб ніхто його й пальцем не торкнув, — а Хуліо Реатегі: найважливіше, щоб він повернувся до Уракуси. Ніколи більше не бити солдатів, ніколи не обманювати хазяїна, якщо уракуси добре поводяться, то й християни добре поводяться, перекажи йому це…
Сержант вибухає сміхом, який прояснює його кругле обличчя: хіба я не казав, сеньйоре лейтенант! Вони позбулися його в такий самий спосіб, — але офіцер: мені це не подобається, я не звик отак розв'язувати справи. І Важкий: Монтанья не Ліма, тут доводиться мати справу з чунчами. Лейтенант підводиться, — сержанте, мені голова йде обертом від усієї цієї історії, не будіть мене, хоча б довкола й світ гинув. Чи не хочете ще пивця, перш ніж піти спати? Ні. Може, принести глечик з водою? Трохи пізніше. Лейтенант махає жандармам рукою, виходить. Площа Санта-Марія де Ньєви повна індіанців, жінки сидять колом на землі й щось перемелюють, у декотрих на колінах діти, які ссуть грудь. Лейтенант зупиняється посеред стежки і, затулившись рукою від сонця, дивиться поперед себе на капірони — міцні й високі. Повз нього проходить худющий пес, офіцер супроводжує його поглядом і тоді бачить лоцмана Адріана Ньєвеса. Той підходить до лейтенанта, показує йому клаптики газети: цей Хум не такий дурний, як думає сержант, подер папірець на клаптики й кинув на площі, я щойно їх знайшов.
І
— Я відкрию вам таємницю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений дім», після закриття браузера.
